Тримай мій вірш; натхненний, добрий, грізний.
В них згусток хвилювань, невпинна воля жить
Позве у боротьбу безкомпромісну,
Своє життя Вкраїні присвятить.
***
Дай Боже нам дожить до мирних днів.
Дай Боже ні про що не шкодувати.
Четвертий рік ховаємо синів.
Стікає кров’ю Україна-Мати.
А влада найцінніше продає
І гідність нашу й далі зневажає
І вже на віру нашу зазіхає,
Церквам московським землю роздає.
Засохли сльози, запеклася кров
На ранах, що не гоються століття,
Де ж в цьому світі віднайти любов,
Від лихоліть живем до лихоліття.
Я став чинити опір. Повставав.
І не змирившись з владою катів
У вихорі повстань, боїв, бунтів
Винищував нахабних ворогів,
Бо більш за все Я Волі забажав.
Сто літ поневірянь і боротьби
сто років катувань і геноциду,
Але такого рабства і ганьби
Не знали ми…
Як нести в серці цю нестерпну кривду?
Була в нас СІЧ, держава Гетьманат,
Здобута Воля, січове козацтво,
Хіба ти міг Богдане знать про всі жахи кріпацтва,
В яке нас заярмив північний брат?
Хіба не зміг він передбачити біду?
Розділена Вкраїна навпіл, знову,
Між заходом і сходом по Дніпру,
Від Переяслава до Мінська довга змова…
Я дуже помилитися б хотів,
Щодо угоди, чи то вже до змови…
В безвиході мій ворог очманів,
Знов лупить по нас попри заборону…
Про що ти кажеш? Про яке таке братерство
Ведеш розмову жалюгідний окупант,
Коли ти вбивство звів у ранг мистецтва!?
І в день не вчухне грім твоїх гармат.
Ти все руйнуєш на своєму шляху,
Живе все нищиш, як скажений звір.
Ні, не пробачу різанину-Волноваху?
Ні не прощу кровавий Іловайська тир...
Засохли сльози, запеклася кров.
Ми козаки не вмієм програвати.
Жага до Волі – то найвища є любов,
Ми – ЗСУ, опалені у вогні війни солдати.
Цілком зрозуміле занепокоєння українця... Але що робити, ніхто не знає! Для переконливої дипломатичної війни потрібна воєнна міць, якої ще немає. Відтак - сидимо в облозі: з одного боку Захід, з іншого - непередбачуваний Ведмідь! Ситуаційка одначе!