Не треба слів, мені і так все зрозуміло.
Еспресо твій нетронутим холоне.
Ти погляд свій відводиш вперто і невміло,
Рука твоя у скартетині тоне.
Еклер на дві я розломила половинки,
Бананів ніжний запах й апельсинів.
А в фреші плавають, вмираючи, крижинки.
Сумують на стіні дві тіні дивні.
Ласкавий вітер трога голубу фіранку
І з столу здув серветку ненароком,
Він кофе куштував з твоєї філіжанки,
Можливо, частувався він і соком.
Екстерном я здаю екзамен розставання,
Не вивчений квиток мені дістався
І над невмінням обірвать твоє мовчання
І врятувати зараз, в мить оцю, кохання
Так боляче мій сумнів знов втішався.
А ти дивився у вікно, про час забувши.
Кого чи що побачить так хотілось?
Вже, мабуть, викреслив ти наші дні минувші,
Сьогодні зрозуміла я — наснилось.
Елегія кохання обірвалась нишком,
Звучить в серцях мелодія розлуки.
Ранкове сонце кутається в хмари трішки,
Обрамлені рожевим хмар перуки.
Затих, приліг на підвіконня тепле вітер,
Украло спокій мій твоє мовчання.
Малюють спогади все те, що час не витер
І ще не народилися питання.
Лукавить серце і само себе вмовляє:
Ось ще хвилинка... й сонечко засяє.
