|
(драматичний діалог, навіяний знаменитим
вальсом Арама Хачатуряна)
Вона:
- Всі драми починалися з любові…
Він:
- … І врешті доходили до безумства –
згадай безумну з горя Клеопатру,
коли убили Цезаря, а втім –
вона привела в світ Цезаріона…
Вона:
- Був першим – Юлій, далі йшов – Антоній,
а третім стати мав – Октавіан…
І лиш за тим, щоб взяти перемогу
над жінкою, царицею Єгипту,
що владою зрівнялася Ісіді,
котру безмежно полюбив Озіріс.
Він:
- Озіріса підступно теж убили…
Вона:
- Трагічна колісниця Часу Смерті
споконвіків зненацька настигає,
не промина ні царственновеликих,
ні сонцеликих, ні рабів німих…
Він:
- … Та Колісниця відпускає людям
і час тріумфу, і часи вигнання,
і кам’яне заточення зневаги,
і морове́ пустелі забуття –
Цезаріон лишився сиротою,
пірнув і світ слідами каравану –
не тим ким був, а в масці чужоземця…
Антоній згинув не на полі бою,
один супроти військ Октавіана,
а втікачем ганебним, безталанно –
в гробниці, у цариці на руках…
Вона:
- А все ж сліпуча Доля Клеопатри
принесла в Рим огненну Колісницю,
повергла ниць свободолюбних римлян
красою тіла в золоті одеж!
О… це була небачена поява,
Відколи, кажуть, Рим стоїть наземно,
щоби схилявся на коліна Цезар
в тенетах у наложниці-жони…
Він:
- Тенета ті звели його в могилу…
А Клеопатрі готувався інший,
не менш блискучий в’їзд у царський Рим –
позаду колісниці, в дранім шматті,
босоніж, із запиленим лицем.
Вона:
- Ісіда би цього не допустила!
Вона величну вготувала смерть,
пославши Клеопатрі в винних гронах
змію-Рененуте́т… і та богиня
в облаченні зміїної отрути
царицю від зневаги врятувала,
вона її босоніж привела
у царство Ра, що на полях Іалу –
в Ладді безпечній Вічності…
Він:
- Туди ж
в свій час прийшла цариця Ніфертіті,
дружина фараона Ехнатона…
Вона:
- Ах, Ехнатон, направду, був огидним:
Яйцеголовий, з дутим животом
і куцими ногами… епілептик…
та ще й єдинобожний єретик,
що кинув виклик святищу Амона
і, наче змій юродивий – Апоп,
порушив богом вкладений порядок!
Він:
- За це богиня істини – Маа́т
його скарала неміччю і смертю,
а його доньок наділила теж
юродивим вінцем «яйцеголових»…
Отак, мовляв, воздасться боголюдям
за грішних тіл кровосумісний шлюб!
Вона:
- До чого ж тут красуня Нефертіті,
що проводжала Сонце на спочин
у храмі надвечірньої молитви* –
могутня жриця, праведна жона,
додам іще… багатодітна матір…
Який хосен в каліцтві віднайшла:
чи ж тільки місце поруч фараона,
чи, може, й тут замішана любов?!
Він:
- Назвемо так: це «драма полювання»…
Вона:
- (Подумати, звучить майбутній Чехов!
Він влучно теж цей термін обіграв).
Він:
- ...Сам Ехнатон дружину вибирав,
а Нефертіті не була донькою
царя Аменхотепа Третього, престол же
в Єгипті успадковують жінки…
Вона:
- До речі, фараон Аменхотеп
дав сину приклад власним вільнодумством:
у «Сінях Ра»** йому була жоною
не царська спадкоємиця, а Тія,
сама із роду провінційних жриць,
у шлюбі – лучезарно можновладна…
Він:
- А Нефертіті була «дуже знатна»,
хоч зовсім юна як на вік цариць,
коли її уклали в шлюбне ложе,
сповняти материнський заповіт…
Нести життям оновлений живіт
в небесну тінь склепінь Ахетатона*** -
плодюче сім’я мужа Ехнатона.
Вона:
- Хвала богам за дар земного плоду,
за парний знак життя, за насолоду!
Він:
- … Отак молилась, певне, Нефертіті…
Вона:
- ... Та, що ніколи не булла в лахмітті…
Він:
- Юродиві любовних зазіхань
у масках мумій древнього Єгипту,
міфічні тіні в нетрях манускрипту –
обривисті історії кохань –
пожадливі на кров, як рик Махеса****,
усі – від Мини, Хафрі – до Рамзеса…
… Вселенська тризна запалила свічі!!!
Вона:
- Облишмо, любий! Йдім в середньовіччя.
А там своє: «Ізольда і Трістан»,
постава честі, рицарські романи,
підспудні ігри, в’їдливі омани…
Він:
- ... а понад тим – жіночий ніжний стан…
Вона:
- І тут трагічний маскарад, Романе –
двобій душі і тіла, похіть, лють,
двірські інтриги і малі інтрижки…
Він:
- … щось на зразок моральної відрижки –
любовних драм дражлива каламуть…
Вона:
- … «Плащі і шпаги», святості, сутани…
Він:
- А серце де ж?
Вона:
- Воно повсюди, пане,
його проймає безустанна дрож!
Він:
- ... Потьмарення ума, шляхетна лож!
Очей і губ сценічні феєрверки –
примарні пухи рваної ковдерки…
Вона:
- А як же дів сяйних надхмарний хор?
А де взивання Данте Беатріче,
а ще благальний погляд крізь сторіччя
на Есмеральди вкрадений Собор.
що там і досі дзвонить Квазімодо,
явивши світу тіл криву природу
і лиш душі невинну чистоту…
Він:
- Невинність обирає самоту –
і німоту Сікстинської Мадонни,
а блуд пасе похилі плечі донни,
що знемагають поруч чоловіка.
Мовляв, нащо мені цей недоріка,
коли чатує нишком Дон-Жуан,
що кинеться на лоно шлюбних Анн,
забувши віщий поклик правди-месті…
Вона:
- … Надгріб’я суть найвища поза честі…
(О каменя застиглий стигматизм)!
Ти вихором промчав повз класицизм,
А там уже й Відродження, мій друже!
Він:
- Хай згине блуд в пекельнім осоружжі!
На добрий день, епохо почуттів,
Експресії, натхнення і польоту…
Вона:
- А все ж не застраховані від льоду
ні грації, ні німфи, ні зірки –
у шалах віхол скупані жінки…
Він:
- … То пропікає простір крізь віки
маною криги посмішка Джоконди…
(Поза шкалою вимірів і моди
жага митця, що світоч упіймав!)
Вона:
- … Чи ж він кохав Її, чи ж він кохав?
Фантазія, облуда, повнолуння –
У задзеркалля вкраплений сатир!
Відкинь рум’янець, залиши пунктир –
і в красеня обернеться красуня –
чи сам себе увіковічниш ти?!
(Метаморфоз несходжені світи –
дурман, чи ні?.. А й публіка свідома:
це Оргія, Содом, Цоар, Гоморра…)*****
Він:
- Можливо й так… А, може, просто втома,
роздвоєння у пошуках мети –
проміж кінцем початку Я і Ти,
а на часі – «Останній день Помпеї»,
Везувію бурлящеє нутро…
Вона:
- Кров стигне в жилах… Здиблене перо…
Атлантами розчавлені алеї…
Слова признань… Конвульсії конання…
Це оргія!..
Він:
- … Це маскарад кохання –
Киплячих магм нестерпні почуття!!!
Вона:
- … Плакуча крапля… Воля до життя –
могучий зойк чийогось безталання
крізь призму часу чутний – дивина!
Оглянешся: вогонь… пітьма… руїни…
Ось дим – чужий. А ось де – з України…
Тут полини, козаччина, війна,
вродливої вдови сльоза совина…
Співає «Засвіт встали» Чураївна,
а Гриць собі із Галею гуля…
Він:
- … Коли ж то радість рветься – «ой-ля-ля!» -
бо ж незабаром гратимуть весілля…
Похміллю – гімн! Нехай живе похмілля,
Допоки виїсть скроні сивина…
Хутчій вина! Хутчій сюди вина!
(Здоровну чару виллю позад себе!)…
Вона:
- … Тш-ш-ш!...
… Стуліть уста плющем увиті склепи –
он Мотря похилилася сумна
до пліч старечих гетьмана Мазепи –
і, боже збав, хіба ж то їх вина,
що Доля ними завертіла круто?..
Похміллю – гімн… Хоча воно й отрута,
Любовним чаром випита до дна…
Він:
- … Весілля, кажеш – он труна стоїть!..
Вона:
- Утішся, душе, поки лихо спить,
допоки ще снують блаженні тіні…
Маруся Гриця також отруїть…
Він:
- … Предивний світ у луннім мерехтінні,
предивних рис зчудований парад
із пристрастей людських, порочних вад –
підступності, і підлості, і зради,
і цівки запізнілої досади,
що Бог тебе намарне покарав –
украв твоє єдине тихе щастя…
Вона:
- Стражденному на небесах воздасться!
Він попливе на райській каруселі
у Сад Пісень, до щасної оселі…
Так урядив Великий Щезник – Час!
Ми смертні – в Нім, та Він – воскреслий в нас!
Він:
- … А я волаю щастя на землі!
Я йду на Ви… Я так тебе кохаю…
Я викликаю час на топірці!..
Вона:
- …Утишся… Бачиш перстень на руці…
Магічне коло – ми зайшли у темінь…
Він:
- Яка печаль… Яка на серці щемінь…
Вона:
- А ти – бунтар… розбитий князь Арбє́нін…
Твоя душа – сум’яття і безлад…
Він:
- … За вікнами рясніє снігопад,
і б’ється в шиби Доленька лукава,
чиясь тендітна постать, чи мара…
Вона:
- Історія, як плин віків, стара –
і маски ті ж, і та ж забава…
Він:
- Почнім спочатку! Буду вельми рад
згадати тексти давніх серенад:
«Прилинь, прилинь, княгине величава!»
Життя – то гра…
Вона:
- … Всесвітній Маскарад!...
(Голосу набирає однойменний вальс
Арама Хачатуряна).
__________
*1 «Проводи Атона на покій» - сонцепоклонний храм Атону в місті Ахетатоні, збудований Ехнатоном, де головною жрицею була Ніфертіті.
*2 «Сінь Ра» - храм в Ахетатоні, присвячений матері Ехнатона – Тії.
*3 Місто Ахетатон – «Небосхил Атона», столиця культу сонцепоклонників бога Атона при царюванні Ехнатона і Нефертіті.
*4 Махес – кровожадібний бог, син Баст – бог грози, бурі, тьми, вітру. Зображався левино-головим чоловіком з короною на голові.
*5 Міста в Сенаарській долині, заселені нечестивими людьми, стерті Господом з лиця землі.
(Зі збірки"...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
ID:
733799
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 17.05.2017 09:11:35
© дата внесення змiн: 17.05.2017 10:57:29
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
)))... а я Сірою Мишкою-Вовчиком...))) 
...і Простір... 
