Настав спокій, якийсь інший ступінь свободи.
На прощання зробила граціозний пірует і вийшла з гри.
Чи кохала я тебе?
Так, я кохала... Інакше це почуття ніяк не назвати.
Весь цей час я подумки "таскала" тебе за собою всюди, з нетерпінням чекала, щоб знов почути твій голос, відчути твої дотики і запах. Посеред ночі прокидалася через нестерпний і безперервний біль... біль, який ламав мені ребра. Знаєш, кожну ніч, така собі подорож у нескінченну плетеницю "казкових розваг".
Говорила, благала, плакала, просила (чимось нагадує заклик з мінарету), чекала в своїх снах(моя душа виривалася до тебе), але навіть там ти завжди зникав.
Втомилася пояснювати, шукати суть в суспільстві дурнів і задихатися брехнею.
Втомилася спостерігати цю цинічну брутальність і дешевий снобізм.
Я просто втомилася...
Наразі моє життя наповнене змістом, я нарешті виробила в собі цей життєрадісний стоїцизм.
Тепер всі спогади (непомітні рештки) про тебе я непомітно ховаю.
Та залишається одне питання... Що до сих пір ти шукаєш?!
Але це зовсім інша історія...
Ось і маємо: Noveleta з експресією і з чистим психічним автоматизмом.
12/07/2016
12:53
