|
Є два світи, ти бачиш, придивись. Один – то є світ без АТО. Без війни, без гармат, хай їм грець. У ньому люди вирощують буряк та моркву, хтось купує той самий буряк у супермаркеті, хтось купує ошатну сукню – і їде ввечері до ресторану. Хтось всміхається лукавою посмішкою, сидячи перед веб-камерою, вже годину теревенячи із цікавим хлопцем, чарується і чарує... Хтось просто ллє сльози через те, що цього місяця йому не виплатили зарплатню, а за хату платити тре.
Є й інший світ. Він зовсім близько, якихсь 300 кілометрів. Та навіть меньше. Світ, де й досі гучні звуки за вікном діляться на „вхідні” і „вихідні” – і якщо то „вихідні” – то тобі все добре, та комусь зараз не дуже, і ти про це знаєш. Бо „вихідні” – то постріли, які здіснюються десь поблизу місця, де знаходишся ти, а куди вони потрапляють... Куди вони попадають... Ти не знаєш. Потім почитаєш в Інтернеті. Почитаєш, звісно, якщо тобі дійсно так цікава доля тих, в кого не дуже.
Мені, відверто кажучи, вона не завше була цікава. І я не завжди читала ті сводки, але здебільшого... так, я читала. І „вхідних” і „вихідних” було в моїх днях ой як вдосталь, і щастя, що більше таки було останніх.
Що для когось – ще те нещастя. Нещастя з нещасть. Я раділа, що снаряди йдуть не до мене, а від – знаючи, що місце їх потрапляння вірогідніше за все – то район, де живе Галя. Її будинок, будинки її сусідів. „Олена знов обстріляла Галю”, - колись жартівливо сказала я їй по телефону, та Галі було не до жартів.
Всі зрадили всіх, як там у Орвелла у „1984”, коли торкнулось питання власної шкури. Всі зрадять всіх – і цьому, певно, вже ніхто не здивується. Коли я приймала „вхідні”, тобто снаряди, які падали повз, у моєму районі, ніхто не цікавився моєю долею - так само, як і я, слухаючи „вихідні” за вікном.
Лиш гортала стрічку новин в Інтернеті.
Шукаючи очима вулицю, номер будинку Галі.
Не знаходила – і видихала. Полегшено. На хвильку.
Й поверталась до своїх справ.
Реаліїї життя, реалії клятої війни XXI сторіччя.
У світі гаджетів, що управляються поглядом й голосом.
Десь гримить клята війна.
Десь, звідкіля я колись поїхала. Мої дні – без звуків літаючих знарядь. Я вижила, бач, вижила. Може, дорогою ціною, ціною шалених розчарувань у людях, верениці подій у житті, різних, не завше приємних мені.
Та вижила.
Може це ціна життя? Ціна моїх подихів, які я ще маю змогу робити? Я зберегла очі і зір, здатність відчувати, писати, творити, слухати, розрізняти запахи та кольори. Моє тіло не пошкоджене, а голос лишився таким, як і був у Донецьку. Зі мною лишилась моя здатність міркувати й записувати, мій шалений світ якимсь дивним чином лишився майже неушкодженим. Так, довіра й віра. Так, дуже велике потрясіння, дуже великий удар їм обом, під дих. Та вони ж в мене сильні дівчинки. Вони – то є моя сила. Моя сила – у тому числі і у них. У здатності простягувати долоні – і вірити. Довіряти світові й життю – і йти. Йти, куди веде мене його доріжка.
Слава Україні! Героям слава!
2015 рік
ID:
650948
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.03.2016 09:45:08
© дата внесення змiн: 12.03.2016 09:54:44
автор: Олена Яворова
Вкажіть причину вашої скарги
|
