Все стихло...Грім,і дощ,і вітер,
І блискавка сліпучо-голуба.
Вже перестали розцвітати квіти,
Вже знищена та неземна краса.
Стихія наробила шкоди:
Усе вона з собою забрала:
Листки дерев змивають буйні води,
Котрі вже переповнені сповна.
Із тих листків є жовті,є зелені,
Безпомічно по водах всі пливуть.
Навіть гілки,що вітром обломлені
Рушають у незнаний,довгий путь.
Останній пелюсток злетів із квітки,
І полетів незнаючи куди.
І квітці наодинці стало гірко,
То буйний вітер наробив біди.
Колись вона була здорова,
Її любили:гарну й молоду.
Без пелюстків засталась зовсім гола,
І втратила свою красу.
І ось коли вже помирала,
Коли вона вже змокла від дощу,
Квітка,що біля неї проростала,
Зуміла врятувать її красу.
І ось з-за хмар вже сонечко виходить,
Воно сильніше й швидше припіка.
Воно десь серед хмар невпинно бродить,
Тих подруг з висоти шука.
Блукає серед хмар і небокраю,
Воно не сотню обійшло стежок,
Воно тій квітці,що росте у гаю,
Прийде і подарує пелюсток.
І розквіте та квітка знову,
І молодість поселиться у ній,
У цю прекрасну й світлу пору,
Вона наповниться нових надій і мрій.
Та знову прийдуть води,урагани,
І знову все з водою попливе.
І розлетяться пелюстки вітрами,
І знову квітка у той час помре.
Це все порториться щоразу,й знову,
Останній пелюсток від неї відлитеть,
Шкода,що ми не розумієм мову,
Вона б сказала,що її болить.
І може би тоді всі люди
Не стали би зривать квіток.
Бо ми ж не знаєм,що то далі буде,
Коли ми обриваєм пелюсток.
