Морок напав на мою кімнату
Так, ніби землю огорнуло щось темне й прозоре
Ніби не потрібно вже відповідати
На питання, які залишилися хворими
Ніби не потрібно вже вірити у правду
Розмовляти загадками, відчиняти двері
Все, що сталося там
Вже напевно давно забуто твердо.
Я би не згадував цього, якби не людська неповторність
Я не ламав би думки, якби вони були гідними
Гідними того, що б бути
Нашої любові підданими.
Що б відчиняти вікна нашої віри
І зазирати туди час від часу
Забирати найголовніше
Різні символи любові та зневіри
А потім втрачати їх, просто безглуздо втрачати.
Я не відчиняв би ці вікна знову і знову
Якби ти не вбивала мене мовчанням
Не просив би у сусідів твоєї крові
Якби мені не було би чого втрачати.
Я розламуюсь на частинки, дивлячись на тебе
Я говорю у зачинине вікно, ніби так і треба
А ти, просто встаєш і мариш
Робиш те, що завжди і непомітно зникаєш.
