коли з неба падали зірки
і стукали нам у скроні,
ми ставали гіркі,
але
підставляли долоні.
коли ми не вірили осіні повністю,
а химерні птахи
гукали своїх,
ми ще не знали, що то "по совісті",
й не мали змоги ховати сміх.
коли ми не вірили всім понуреним,
вбирали в себе
потоки світла,
тоді і волосся, і руки прокурені
намагались гукати до нашого вітра.
коли ми не вірили і собі, і весні,
і мамі, і татові, і взагалі,
тоді ми ставали одним єдиним
проти війни,
проти вини,
не тільки вві сні.
коли ми схоронимо надію і віру,
що втратили в раз,
я пам’ятаю, що сильна - надміру,
але
ти посміхаєшся,
і я,
програю тобі партію в дартс.
