Місяць зірочку питає: «Як на небо ти попала?»
А вона відповідає: «Я летіла і не впала.
Хтось бажання загадав, а про мене не згадав.
Так лишилася я тут. Цілу вічність буду тліти і нема чого радіти».
«Дивна ти», - відповідає, - «Можна ясно спалахнути, засіяти і в вмить згоріти,
А можна просто поруч бути.
Залишайся біля мене будем разом в небі жити.
Будем просто всім світити, одне одному радіти».
«Ні», - йому відповідає, - «Я не хочу. От така я…».
Так пройшло багато літ. Місяць сходить, зірка - вслід.
І життєвий небосхил їх конкретно розділив.
Їх небеснії шляхи так далеко розвели. Зруйнувались всі мости, що їх зблизити могли.
Ніби все вже стало ясно, ніби й так – усе погасло.
Але іскорка одна десь жевріла, десь була, загубилась і знайшлась.
В кого в серці – невідомо, але вже тепер свідомо, зайнялась.
І зайнявся цілий світ. Місяць сяє, зірочка горить.
І палають небеса, коли поруч з ним вона.
І гримлять їхні серця в унісон, аж до кінця…
Місяць зірочку кохає, в її очі заглядає. Тішить, тішиться й гадає,
Скільки часу він ще має?
Скільки ще його кохання зірці треба, він не знає.
І не знає то ніхто. Бо колись вже так було...
