Дівчина з рудим,
як осіннє сонце
волоссям,
І з посмішкою,
котра варта
усіх зірок
(так мені принаймні
здалося,
Коли проходив
повз неї,
свідомо
гальмуючи
крок)…
Про що вона думала,
ідучи пересохлими
вулицями?
Що згадувала,
дивлячись на
будинки старі
(котрі, наче діти,
одне до одного
туляться,
Коли згасають
всі зорі на небі,
і всі на землі –
ліхтарі)?
Про що вона мріє
кожної ночі,
Даруючи ліжку
своє життя і
своє тепло?
Читаючи вірші
п’янкі і пророчі,
Чекаючи на весну,
щоб усе навкруги
зацвіло…
І їй так хочеться
пройтися по траві
босоніж… тихо…
Відчути запах
вітру і ріки.
Прожити день,
забути сум і лихо,
І закохатися…
і так, щоб
на віки.
Побачити життя в
житті: без болю,
Без втрат і без
сумних очей.
Зустріти поміж
вулиць свою долю
І запитати в неї
безлічі речей.
Так хочеться не вірити
у зло, що є навколо,
Не вірити у те,
що заслабка любов…
Назустріч вітру
вибігти у поле –
Загоїти на серці
довгий шов,
Що залишили всі
прожиті дні і ночі,
Усі події –
добрі і сумні…
Вже не болить,
та досі кровоточить,
Коли на небі,
і коли
на дні…
10 липня 2015
; <Вже не болить, та досі кровоточить, Коли на небі, і коли на дні… > - ех!.. 
