Усі хвилини, мить життя…
Ми самі їх побудували,
Шкода минулого, шкода…
Майбутнє все так заминає.
Воно жорстоке кожну мить,
Хвилинку час руйнує швидко,
Нажаль назад не повернеш,
Й не скажеш що прожив даремно.
Хоча шкодуєш повсякчас,
Й шукаєш скрізь свою провину,
Гальмуєш віри резонанс,
В майбутнє не даси надії.
І все життя є те одне,
Що змушує минулим жити,
Воно було й навік в мені,
Адже я вмію все цінити.
А чи цінила це вона?
Усе що було занедбала,
Питання є й одна вона,
І відповідь - що не кохала.
І не цінила що було,
Вона ж того не будувала,
Вона не знала як воно,
Вона уміло лиш брехала.
Хоча здавалося що ні…
Адже я віддано кохаю,
Кохаю ту та не люблю,
Тому ж її нажаль не має.
Вона залишила буття,
Як янгол крила розпустила,
І полетіла в небеса,
Минулим спогадом покрила.
Й несправедливість тут одна,
Що крила мої обірвало,
Таке нажаль моє життя,
Що побудовано на втратах…
А.А. Отченко