Любов без метушні…
Всю ніч мете надворі завірюха.
Закидані дерева і шляхи.
А я люблю зимову пісню слухать,
Коли у сон потонуть всі хати.
І вітер неспокійний, завиває.
Йому бракує, мабуть, теплоти.
А пам"ять жовтий зошит все гортає...
Так хочеться узнать, де зараз ти.
Сніжинки закрутились, ніби мухи.
Підсліпуватий блимає ліхтар.
Я намагаюсь тиші голос слухать.
Он ряд ялинок, ніби ряд примар.
Знайомий голос чую в заметілі.
Я знаю: це- фантастика одна.
Мої думки знялися й полетіли.
Уява розгулялася моя.
Душа моя радіє, хоч ти витвір.
Та все ще придивляюся в вікно.
Та ні, то все регоче вітер.
Як жаль, що я не можу пить вино..
Коли думки над мною верховодять,
То як же довподоби це мені.
Вони мене у світ щасливий вводять,
Де світ чудес: любов без метушні...
Не суетись!
Метель всю ночь пыталась сорвать крышу,
Засыпала деревья и дороги…
Я - здесь и «крыша» моя здесь –
Одни под одеялом мерзнут ноги.
Вся жизнь моя из лоскутков-моментов,
Моя свекровь всегда про то твердила:
Не суетись, подруга, под клиентом!
Все что сейчас, что будет – уже было.
Послушай вьюгу, звуки струн гитары,
Свои мечты припомни, а потом,
Ты с ними спой мотив любимый, старый,
Поговори ты с дремлющим котом…
Ты обретешь спокойствие земное,
Поймешь все тайны - просто оглянись,
И многое еще такое…
Ты, главное, в любви - не суетись!