Грався Вовочка больненький в зелені солдатики,
В чужу заліз пісочницю, тицяв там лопаткою.
З ним друг Вітя-недоріка, три тюрми освіта,
Так розмріялись про море, не чекали літа.
Доки порпались в чужому, про своє забули,
І відхапали Курили японські акули,
Доки лазили по Криму оті дві скотини,
Схід Далекий заселили жовті люди з Чіни.
Вова щоки надуває, закопав дружбана,
Віша локшину спільноті, горила погана,
Надійшла до Вови звістка, мабуть не остання,
Відійшла від його нафіг вся земля Кубані.
Вова досі у пісочку Вітю присипає,
А з його Тюрми Народів весь Кавказ тікає.
Їдуть трупики зелені та й до Московщини,
Просто з голоду померли в степах України.
Не чіпали їх бандери, навіть не торкнулись,
А солдатики надуті від тоски загнулись.
Вова ж досі у пісочку, порпається важко,
Шкода Вову-дебільчика та й... Вітю-какашку.
Ну ніхто їм ще з дитинства не казав про право,
Про Свободу, що нарешті пізнала держава.
І ніхто не попередив, що за окупацію,
Їм дадуть зовсім не меду, а просто по сраці.
Ераст Іваніцький, 16 березня 2014 року
