Трудив очі старечі та годі,
Мовби постать знайома чи ні?
Був би вдячний повік він для долі,
Щоб хоч раз ще зустрів тут її.
Сів на лавку, втомила тривога,
Серце б’ється, усе шаленіє,
Тут підкралися смуток, тривога,
Десь надія далеко жевріє.
Стиснув голову тісно руками,
І у спогади швидко майнув,
Те кохання не стерти з роками,
Він до нині її не забув.
Тепла долоня лягла на плече,
І він лячно відкрив свої очі,
Вогнем дотик, немовби пече,
Відчув би його серед ночі.
Ніжно руки її цілував,
Гірко плакав, немовби дитина,
На ту мить навіть слів він не мав,
Вона поряд одна та єдина.
А роки все пливли вдалечінь,
І самотність точила щоднини,
Від нього лишилась лиш тінь,
Не було його серця частини.
І ось вона тут на старості літ,
Довго прийшлося чекати,
Перевертом йде білий світ,
Як добре, що вміли кохати.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/889-nespodivana-zustrich.html