І знову цей білий листок.. і безліч думок, вагань.. спогадів..Музика що грає, надихає.. спонукує подумати..на хвилинку зупинитись.. і нехай весь світ почекає..
Так сумно.. самотньо. Я вкотре переконуюсь, що самотність – це не тоді коли немає з ким поговорити, самотність - це стан душі.. стан серця..Серед безлічі друзів та знайомих тобі самотньо.. в тебе безліч пропущених на телефоні, однак тобі самотньо…І ось ти тут, пишеш прозою, забувши про римовані рядки. І все оце ніхто не прочитає, ніхто навіть не знатиме про твої думки..
Задумайся, скільки таких як ти? У кожного свої причини написати про все « нікому ».. Ми кожного дня маємо безліч зустрічей, розмов, пригод,однак вечір закінчиться продовженням вчорашньої прози…
Чому б нам не змінити ці сумні вечори «в нікуди» на приємні обійми і поцілунки, о коли не так, то хоча б на щиру телефонну розмову…Однак нам так легше , сховавшись за своєю самотністю, нести її все дальше і дальше в кожен новий день..І кожен з нас оцих «самотніх», навіть не постарається змінити цю сіру буденність.. Ми на показ видалимо сторінку в соц. мережі, мовчки ляжемо спати, витерши солені сльози з обличчя, і кожному на питання «Як ти?» відповімо що все окей..ми як завжди змовчимо, стримаємо все в собі, а потім знов годуватимемо свою невимовну самотність. І можливо час від часу у нас виникає думка розвіяти назавжди свою самотність, але тоді ми закопуємо її так глибоко, щоб вона не турбувала нас хоча б ще половину нашого беззмістовно-самотнього життя.. і всі слова і всі рядки, усе як завжди… Нікому..!
