Жовтневий горіховий запах
погірк і окутав легені,
І дні зупинилися, щоби
набрати його у кишені.
Штовхалися босо в калюжах,
і падали, й знову вставали,
Сміялися, плакали й щезли,
коли весь той запах зчерпали.
Лишили автограф на листі,
лишили сліди, де ступали,
А серце моє одиноке
минали, минали, минали...
Зійшли аромати горіха,
зосталися дні без дурману,
Й злетілися, мовби ті птахи
у душу мою некохану.
І стали її ненаситно
в свої розпихати кишені,
І стукали їхні підбори,
неначе ножі по мішені.
Не плакали стомлені очі,
не плакали й ранки осінні,
Бо ж кожній душі некоханій
колись настає воскресіння.
