Людей жене у спину якесь горе,
світ за очі біжать вони щосили.
У душах змучених, печалі море
і ліхтарі потухли, що всю ніч світили.
Лишили місто для голодних птиць,
їх крила витрепані від недуги.
Раніше тут штовхалось сотні лиць,
а зараз, навкруги, мов чорні смуги..
Здіймає грязне листя вгору вітер,
Несе подалі від доріг розбитих.
Дерева колихають тяжкі віти,
купаючи у спогадах розмитих.
Пусті, обшерпані гниють будинки,
на стінах застига останній крик.
Лиш де-не-де протоптані стежинки
де хтось давно й назавжди в них поник.
У чорнім мареві, тут вечір сутеніє,
тягнучи за собой рештки надій.
І навіть сонце вже ніколи не зігріє,
безліч забутих і померлих мрій.
Навіщо повертатись до чужого
там же нема нормального життя
Дуже багато, в нашом світі не живого
що просто називається сміття..
Та деколи сміття живим буває,
що ранить душу, плюне і піде.
Неначе оте місто помирає,
бо такі люди думають лиш про себе.
Усіх жене у спину якесь горе,
дурне кохання, що міняє кардинально.
І ніщо серце наше не злікує хворе
Як думка, що все буде ідеально.
