Нарвала букет незабудок,
У нього були такі очі,
В серці печаль, вічний смуток,
Без нього жахливі всі ночі.
Руки тремтіли, пригортали,
З очей котилася сльоза,
Вірили, щиро кохали,
Все обірвала війна.
Сама собі квіти ті рвала,
Вже не один десяток літ,
Про нього завжди пам’ятала,
Давно відійшов в інший світ.
Приніс букет на прощання,
Чекай, кохана, не забудь,
Була та зустріч в них остання,
Буття її у чому суть?
Його чекала все життя,
Ті квіти ніжно пригортала,
І не було в тім каяття,
Вона навіки покохала.
Не повернувсь, страшна війна,
Його у неї відібрала,
Самотність ось така ціна,
Кохання все ж не розтоптала.
Голубить квіти, як дитину,
Тремтять поморщені геть руки,
За що лишив ти сиротину?
Уже б дорослі були в внуки.
А так одна, немов той перст,
Букетик квітів увесь статок,
Чи довго ще нести той хрест?
Минув давно сьомий десяток.
Ти молодий у небесах,
А я стара, немов цей світ,
До нині бачу тебе в снах,
Не повних маєш двадцять літ.
Пестила квіти та молилась,
Сльози котились, мов горохи,
Бач вони знову розпустились,
Нарвала вистачить на двох.
Букет стискали її руки,
В очах вже не було життя,
Тепер не буде вже розлуки,
Пішло кохання в небуття.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/691-nezabudki-kviti-kokhannya.html
