Палає дотик болю,
від феніксового попелу здіймається жар.
І з нього, омита кров'ю, ти постаєш.
Вже вкотре,сплюндрована ненавистю, викохана байдужістю,
виплакана дужістю синів своїх,
ти відроджуєшся у щось величне, безмежне, окличне.
Ти думаєш:
Цього разу востаннє.
Ти думаєш:
Ніколи знову.
Але знову знаходяться ті, хто подолом своєї спідниці
витирає піт з чола твого
і змахує сльози з вій.
І ти набираєш сили.
Ти напуваєшся могутністю,
черпаючи енергію з надр своєї пам'яті.
І згодом, вкотре умившись кров'ю,
згораєш в спомині мрій своїх
для того,
щоб повстати знову.
Але колись ти або не спалахнеш,
або не відродишся.
Вибирати тобі.
