Холодне повітря з присмаком диму обпікає мені нутрощі. Десь далеко підіймаються чорні клуби диму. Треба іти, іти, іти! А ноги не рухаються. Страх розливається по моїм жилам. От, маленька сучка! Там вони продають дияволові душу, а ти боїшся віднести скромний пакуночок ліків. Що зі мною сталося? Кожного дня проходжу крізь кордон беркуту, бо ж навчаюся в центрі міста, і мене розриває від гніву: так злісно реагую на їхні похітливі погляди. А тепер у серці щось щемить і так підступно підкрадається - страх.
Довго намагалася додзвонитися до батька. Прийшов. Розбита брова, чорний одяг і замотана в якесь дрантя рука. Сумно обміряв мене поглядом і кинув хриплим голосом:"Дай бинт." Зняв дрантя... По моєму обличчі тоненькою цівкою щось гаряче: не має, двох пальців не має...
Мій кремезний, але скромний герой підійшов і поцілував мені лоба. "Ех, жіноча порода. Там вже п'ятьох застрелили, ну й мені трохи перепало". Потім сів, схилив голову на руки ... і заплакав. Світ збожеволів! Українські матері виють, як вовчиці, Київ перетворився на пожарище і мій батько, дебелий азербайджанець, очевидець війни в Карабасі, плаче. Але це таки мій батько! Через хвилину опам'ятався, умився холодною водою, змішаною з власною кров'ю, забрав з дому аптечку і знову повернув дверну ручку. "Куди ти?" - здригнулася я. - "Піду до хлопців. Щось мені ссе під серцем... Якось тривожно". Пішов ... у темряву. Пішов продати дияволові душу ... якнайдорожче.
