І єдині слова, що справді до сліз,
Єдині думки, що до справжнього болю,
Про Неї. Її заблукану Долю.
Про велич Її й про коханий мій ліс,
і ріки, й дерева, і гори.
Весняними ямами дорожніх трас,
Сірими будинками спальних районів,
Стандартністю і неосвіченістю мас
Проходив Її вік в очах мільйонів.
Та, дивлячись із висоти польоту,
Пташиного, де краще видно світ,
Я розумію, в чому біль народу,
Я бачу, що підпалено вже гніт.
І буде вибух кров'яний, яскравий,
Тільки не кажіть, що я фашист,
З неї просто треба скинути кайдани,
Тож пишіть на Схід й на Захід лист.
Скажіть мільйонам, щоб відкрили двері
Собі і кожному із нас,
І разом лиш напишем на папері
Рівняння ям на трасах й неосвіченості мас.
І що, зрівнялось? Вибачте, будь ласка,
за цю мою "надмірну емоційність",
Та скажіть, як Ваша ласка,
Бачите тепер цю зрівняну "стабільність"?
Її сірість, біль, невизнаність у світі
Ні через кого більше - через НАС.
Ми Її віддзеркалення, ми - діти,
А вона живе лиш нами і у кожному із нас.
І поки Ти і я не візьмемось за руки,
Поки не будем вчитись
так, щоб "мудрість в нас була своя"
Й за хребет нарешті Богові молитись,
Поки не вивчимо своє ім'я,
Продовжуватимуться Її муки,
А ми блукатимемо світом навмання.
ID:
479386
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 14.02.2014 11:38:37
© дата внесення змiн: 14.02.2014 11:39:04
автор: kissed by fire
Вкажіть причину вашої скарги
|
