Солодкий сон полонив душу,
Та ковдра тепла і м’яка,
Вже прокидатися я мушу,
Ось нісенітниця така.
Невже за вік не заслужила,
Все працювала, як той віл,
В одне держава всіх стулила,
Не вистачає геть вже сил.
Вони заможні та пихаті,
На горб кредити наш беруть,
Втоптали жінку – тому раді,
Була ж вірша не в тому суть.
Неправда серце навпіл крає,
Зрівняли всіх одним катком,
Душа з образи вилітає,
Хто був рабом, той є рабом.
Вона живуча – все здолає,
Народить в муках, то пусте,
Казну державі набиває,
Той віз важкий все волоче.
Вона сестра, дружина, мати,
Тітка, доня та бабуся,
Невже так треба зневажати,
За вас я Богу помолюся.
Щоб дав вам розум та повагу,
Кого рівняєте і з ким,
Закордоном пенсія в розвагу,
А в нас луна церковний дзвін.
В умовах цих, хто доживе,
Де заробити, куди йти?
Досить писати – стало зле,
Прости їх, Господи, прости!
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/553-zhalyugidna-pensiya.html
Антоніна Грицаюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Слыш я свиней з тобою не пасла! Я пишу так, як мені підказує серце, і не потрібно тут свої безглузі поради давати, краще слідкуй за собою і навчись спілкуватись нормально з людьми!