Щоранку о сьомій, коли вона прокидалась
і хтось врешті скидав із неї ковдру теплих снів,
вона ще довго лежала, заплющивши очі й прикидалась,
говорячи химерно-барокових і незнайомих слів.
І доки рештки снів дотлівали при ній,
вона фарбувала папуг і дивилась прибій,
зануривши в хвилі птахів і п’яти,
бачила, як на берег виносить морських зірок
і як пливуть скати,
що тьмяним листям зникають в лиманах,
шелестять в комиші, відлунюють у туманах,
розчиняються в мороці й молоці.
Навіть коли вона вмивалась і чистила зуби,
себто, коли все мало скінчитись,
коли вона вдягалась і йшла в універ,
сидіти на парах і щось там вчитись,
куди б вона не пішла, створіння за нею тягнулись
мокрими тротуарами, зміями вздовж вулиць.
І купчасті хмари сповнювались кольором її очей.
І теплий весняний вітер визначав тлінність усіх речей.
І абрикосовий квіт заплутувався в її волоссі.
І всі її улюблені речі, книги й кохані чекають на неї досі.
Тому що ніхто не знав її снів і глибини.
І навіть старі медузи та в’юни,
Що виринали між зірок на небі
не знали нічого далебі.
