Ось так лежиш собі на пісочку, дивишся на зірки, які сріблястою ковдрою вкрили все небо. Купкуються… Своєю туманністю утворюють сяючих небесних овечок. А он Чумацький Шлях, там мабуть цих овечок незліченно, що й розділити одну від одної неможливо. Посеред неба торжественно світить місяць-пастух.Він ніби їхній маяк, світить найяскравіше, щоб Божі овечки не заблукали бува в безкраїх просторах нічного літнього неба.
Лежиш… Мрієш, про майбутне. Щоразу створюючи нові і нові варіанти сюжету свого щастя, а море заколисує тебе, хвилі шепчуть , розповідають щось на невідомій нікому древній мові акви, історії про прекрасних Русалок, які раніше влітку завжди виходили на берег у подобі прекрасних дівчат, з довгими косами, тонким станом і чаруючими блакитними очима, в яких потопав кожен хто зумів у них зазирнути.Не одну душу юних закоханих моряків забирали Русалки з собою в безкраю імлу Чорного моря…Шепчуть хвилі і про відважних моряків, які долали незліченні відстані, щоб привести до нашого Буяну товари з Візантії, Індії та Китаю…Памятають і хвилі часи коли в них кишіло різною живністю, коли рибалки витягали велетенських рибин розміром з півтора кремезних чоловіки. Так море все пам’ятає… Та й тільки… Були часи…. Та минули… Все минуло… Нові люди стали- «розумні». Попересідали на моторні човни… Позаливали нафтою та сміттям узбережжя. Отруїли воду.
Покинули Русалки тепер ці місця, не заходять уже багато десятиліть в нашу затоку. Може вони пішли у глиб моря, щоб не бачити як люди кожен раз обезчестюють і знущаються над їх домівку, а може і взагалі пішли з нашого моря до океану тікаючи від постійних переслідувань, гарпунів і чорних сіток що раз за разом прорізають гладь. Та мабуть те що пішли, бо вже не чує море їх співу..Тихо стало в морських глибинах, лище інколи можна зустріти дельфінів , які до останнього віддано лишаються в рідних краях, співають пісень та остерігаються берегів і великих човнів з моторами та велетенськими сітками, які за один раз забираюсь цілі зграї бичків,судака, тараньки, та інших видів морських жителів, що ще лишилися в брудних водах змученого та знесиленого Чорного моря…
А ти сядеш …Вслухаєшся в шелест хвиль, вдихаєш прохолодне солоне повітря, просіваєш пісок з долоні в долоню, мов в пісочному годиннику… І хоч мова акви і невідома та для тебе все і так ясно… Подує вітерець, розвіє волосся, він покаже тобі все що було і що є – ти тільки послухай, відчуй , стань частиною свого краю. Відчуй ті страждання та розпач, які ми принесли своїй батьківщині в гонитві за золотими горами. А чи варте воно того? Хіба гроші можуть замінити здоров*я твоїх майбутніх дітей, обійми матері й тата …Хіба гроші зможуть замінити щиру посмішку коханого? Зрозумій вже нарешті, що найцінніші речі в нашому житті вони безкоштовні. Майбутне залежить тільки від тебе та від того чи зможеш ти за своє життя виправдати той статус, який подарувала тобі природа- «людина»!
ID:
467434
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.12.2013 02:25:01
© дата внесення змiн: 03.04.2014 01:27:00
автор: Ольга Рорбах
Вкажіть причину вашої скарги
|
Як я Вас розумію!.. Людина сама у себе украла чисте море...Дочерпує остатки його багатства...У нас,- з неменшою запопадливостю крадуть ліс...Везуть і везуть ваговози,- немов би у нас тут тайга неісходима... Варвари... 
