Усім, хто воював, жив і помер за Перемогу,
Присвячую
Дідусь прокинувся рано. Останнім часом він став прокидатися рано, але сьогодні виглянув у вікно раніш од усіх попередніх днів. Було ще вдосвіта. На склі, переливаючись світлом фар автомобілів, грались зимові візерунки. Старий підійшов до столу, стрілки на годиннику тяглися до четвертої ранку. Одягши теплі шкарпетки і взувши капці, він неспішно пішов на кухню. Ще одне вікно панельної багатоповерхівки освітило ранкове місто.
При яскравому світлі лампочки старому здавалося тепліше. Він засунув руки між батареєю.Дерев’яна хлібниця з потертим візерунком була закритою. Стіл був ідеально чистим, не лежало на ньому жодної крихти. Дідусь поліз у шухляду над столом, дістав звідти пакетик. Невдовзі чайник привітно посвистував.
Починало світати. Рожеве проміння, проникаючи крізь занавіски, ковзнуло по заспаному лицю. Відключилися ліхтарі понад дорогою. Старий ще раз перевірив коробку – жодної дірочки. Картон був обгорнутий шаром газет, краї заклеєні скотчем. Він положив зверху старе пальто - тепер точно надійно. Вантаж прив’язав до санчат. Ще раз усе перевірив.
Почистивши зуби, він довго працював з сивиною, потім, збризнувся одеколоном. Скрипуче відчинилися дверцята великої шафи. Старий почав перебирати вішаки – шукав щось конкретне. І ось, майже в самому кінці - він! Гарний, як і колись… Спершу брюки, потім біла сорочка, і останнє – піджак. Хоча, то у всіх піджак, а у нього – Піджак. Не вартість красила його і не краса, і навіть не вік. Більш як сто дірочок , більш як сто життів, більш як сто спогадів. Набагато більше…
Дідусь підійшов до дзеркала – хвилювався, ніби йде на перше побачення. Ще раз провів гребінцем по волоссю. Одягшись, виставив санчата на червоний кахель під’їзду. Чотири поверхи, сходинку за сходинкою, секунду за секундою, обережно, щоб не пошкодити вантаж, і , нарешті,довга слизька вулиця.Люди квапились на роботу. Нікому ні до чого не було діла. Дим заводів рівно піднімався по драбині вгору, до пронизаних світанком січневих хмар.
У історичному кабінеті 10-А класу повним ходом йшла підготовка. На дошку вішали малюнки, фотознімки, вчитель завчасно приніс стару карту. Хлопці рівняли парти, щоб ті рівно, як солдати, стояли в рядах. Дівчата витирали підвіконня і дивилися на шкільне подвір’я з вікна третього поверху. Сьогодні десятикласники чекають гостей. Вчитель історії, Григорій Іванович, зайшов у клас ще до дзвоника. Всі потроху змовкли, сіли по місцях.
- Хлопці, дівчата, ви знаєте, що сьогодні за день, так?
- Так, - викрикнув один з учнів, - Сьогодні день визволення нашого міста від німців.
- Правильно, - вчитель присів, - Класний керівник попередив вас, що сьогодні завітає перевірка великого рівня?
Клас гуртом відповів, що так.
- Поводьтесь гарно, піднімайте руки, - вчитель думав, що ще нам сказати,- І не бійтесь!
Настанови командира перед боєм пролунали. Рота була готова йти на штурм, хоча сьогодні нам світила глуха оборона. Пролунав довгий дзвоник. Діти з’юрбились біля вхідних дверей – усім кортіло першими побачити комісію. Гучно відбивалися кроки в кінці коридору. Тривога. Бійці зайняли свої позиції.
До класу зайшли члени комісії, слідом поважний чолов’яга при піджаці і краватці (то, певне, той самий начальник обласного відділу освіти), остання зайшла директор. Усі були усміхнені й привітливі, з червоними від морозу обличчями. Привітавшись, вони присіли в кінці класу. Григорій Іванович, наш командир, за своє життя бачив багато таких комісій, провів сотні таких відкритих уроків – він був як завжди спокійний, і ми, бійці, відчували це. На партах лежали відкриті підручники - ішли цікаві параграфи про війну. Досвідчений історик почав розповідати відомі усім факти, робивши таку собі розминку перед основною операцією – сьогодні ми повинні розглянути й представити визволення нашого міста. Потім він пробігся по домашній темі. Ми активно відповідали, доповнювали. Комісія про щось тихо бубоніла. Директор усміхалась – все йшло, як і мало йти. Григорій Іванович підійшов до вікна, його освітило проміння. Такий він здавався величний, мудрий нам у тому світлі, неначе зразок вчительської досконалості. Він припідняв тюль, щоб усі побачили пам’ятник, поставлений на честь тих, хто загинув, захищаючи і відвойовуючи наше місто від окупантів. Почалася розмова про минулі бої, що точилися на таких знайомих нам нині мирних вулицях. Учні доповнювали: усі знали цікаві історії, почуті від дідів або батьків. Комісія уважно слухала – їм справді було цікаво почути про наше славне і героїчне місто. Григорій Іванович дав час висловитись кожному.
Сорокоп’ятихвилинкавийшла на фінішну пряму. Слово взяв головний із гостей. Він, вийшовши до дошки й привітавшись ще раз, почав балакати про те, про інше, нагадав, що треба вчити історію, щоб бути освіченими людьми. Потім щось почав про війну. Клас слухав. Останні ряди при цьому ще й дивилися у вікно. На першому уроці так і тягне подрімати під час солодкої монотонної розмови, а тут ще і сонечко так припікало. Та позаду було пильне око верхньої директорії, тому клас тримався. І тут раптом, не піднявши руки, з останньої парти:
- Григорій Іванович, подивіться у вікно!
Вчитель, насупивши брові подивився на учня з гальорки, але до вікна пішов. Директор пильно дивилася на нього, потім на учня, потім знов на вчителя, потім на оратора, який чомусь замовк. Декілька секундна напругаповисла під стелею – щось Григорій Іванович довго дивиться. Так же спокійно, ніби нічого не трапилося, він повернувся до наших рядів.
- 10 клас, на вихід до роздягальні!
Ми невпевнено стали, та наш командир нас поквапив – усі пішли.
- Вас я теж запрошую, - звернувся він до комісії, показуючи рукою на вихід.
Санчата призупинились, з рота йшла пара. Дідусь довго стояв, не наважуючись поворухнутись, потім обережно почав розпаковувати свого пакунка – пів року заощаджував і всіляко економив крихти своєї маленької пенсії. Він зняв кожуха, розгорнув газети, дістав кошик. Знов заскрипів пухкий сніжок під підошвою черевиків. Старий ішов. Ішов не відривавши своїх глибоких очей від однієї точки. Здавалося, на монументі від такого гарячого погляду розтавав сніг, краплинками стікаючи по щоці ветерана. Підійшовши ближче, він став навколішки. Руки йому пекли – зморщеними пальцями відколупував льодок з таблички, на якій починали виднітися імена. Обережно, з великою пошаною робив він те. Закінчивши, з онімілими від морозу пальцями, поставив коло таблички, що так старанно оберігав від холоду. Саме побачивши червону пляму на білій картині вікна й порушив спокій викрик учня з останньої парти.
Вибігши зі школи, по дорозі одягаючись і підганяючи один одного, діти стрімко щухнули до місцевого пам’ятника. Вчитель поспішав слідом. Вулиці, дороги, квартали, перехожі – усе вело до площі Перемоги. Підбігши й віддихуючись, клас став біля сходинок, не смівши зробити більше ані кроку вперед. У грудях колотилось. Григорій Іванович наздогнав своїх учнів, став між ними. Комісія, кваплячись, мерехтіла позаду.
Старий щось говорив, та ніхто не чув що саме. Він положив свою червону руку, яка лише сильно пекла на табличку. Потім повільно підвівся й обернувся. Здавалося, тоді пара припинила підніматись й клубитися з наших вуст.Комісія підбігла, вишикувалась позаду. Дідусь трохи спішив: він не очікував побачити за спиною когось, а тим паче з тридцять душ, які вкопано стояли і дивились, не наважуючись й поворухнутись. Ніхто не знав, що робити. Ніхто, окрім нашого командира. Григорій Іванович вийшов поперед нас, щоб усі бачили його, зняв свого берета і низько вклонився, тримаючи долоню на серці. Ми гуртом зробили теж саме. Вчитель не підводився – чекав.Ззаду почувся рух, ми намагалися зиркнути туди. Начальник комісії, поважний і при костюмі теж вклонився. Усі інші звідти, переглянувшись,теж віддали шану. Старий, ледь тримаючись, дивився на кожного з нас. А потім, герой віддав нам честь. Дарма що сивина знебарвила волосся і що не має він зараз воєнного берета. Він – герой!
Невдовзі ми повністю оточили ветерана. Ясна річ, що дорога була одна – у клас. Всі йшли в передчутті воєнних історій. Не тих, із книжок - справжніх. Клас спускався по сходах, а я чогось підійшов до таблички. Сто червоних троянд, ніби сто бойових товаришів, були готові йти на прорив облоги, захищаючи своїм плечем плече товариша. Пелюстки, тремтівши, згортались, їхня червона кров застигла, стала коричневою. А потім ці шматочки надії падали, укриваючи собою біле поле. Падали, ніби скошені кулями бійці.
Сліди однокласників вже не чулись, я поспішив до них. Крізь юрбу ліз якомога ближче до героя. За якісь хвилини ми були в теплому класі.
Дідусь зігрівся, почав знімати теплий шинель. Він положив його на підвіконня, з вікна якого виднілася площа, на якій ми щойно були. Довго віндивився туди, а потім обернувся до нас. Його Піджак! Усі груди майоріли орденами й медалями. Він увесь був у відзнаках! Здавалося, їхня вага тягнула старого трохи вперед. Ми усі зааплодували, а дідусь навіть трохи розчулився. Більш як сто спогадів, більш як сто життів, більш як сто подвигів стояли за тими нагородами. Набагато більше…
Ще довго ветеран розповідав нам фронтові історії. Розповідав таке, про що ми в житті б не дізналися, дай нам хоч сто книжок. Комісії надзвонювали. На них уже чекали в іншій школі. А вони, як і ми, сиділи, і тільки слухали розповідь ветерана. Учителі заходили до нас вести нові уроки, тихесенько шукали стільці, підсаджувались і теж поринали у спогади. Туди, на прорив нашого міста. Добровольці отримували зброю з двома ріжками патронів і бігли вперед. Тільки кулі нас не косили, вони залишились там, у минулому.
ID:
460306
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.11.2013 18:05:32
© дата внесення змiн: 13.11.2013 18:08:59
автор: nagorny_s
Вкажіть причину вашої скарги
|
