По спогадам баби Віри (Легкої В.Т.) про Голодомор на Кіровоградщині у 1933 році.
Ніч свою руку темну тягн́е,
І не сховатись від неї ніде.
Тінню страшною зійшла у село,
Забрала собі все родинне тепло.
Дивиться з заздрістю в очі огидно,
Так що і місяця навіть не видно.
Псів найскаженіших в мир посилає,
Збіжжя останнє в людей забирає.
Хоче поцупити навіть і душу,
Але вклонятись зіркам їх не мушу.
Тіло потерпить, йому це на краще,
Але повсюди все важче і важче.
Пустнинно та морошно стало навколо,
І півня не чутно уранішнє соло.
Здобули свій план підлабузники злиї,
Зашморгунвши петлю на братовій шиї.
Ст́омлене стадо від болю не стогне,
Голодом зморене - тихе й безмовне.
Нишком забрати біда усіх прагне,
І руки у плямах червоних все тягне.
Чекає на немічних щоб сполонити,
Та думки страш́енні у душу впустити.
Он бігає дв́ором ягнятко маленьке,
Під сонечком гріється тихо саменьке.
Страшн́і ті істоти, голодні барани,
Бо чують лиш те, що шепочуть шамани.
Звар́ять найогидніший суп із ягнятка,
Що їм до того, що то мами дитятко.
Одне лиш забули червоні жуп́ани,
Що прийдуть на запах голодні сільч́ани,
Що знайдуть причину от того варіння,
Що здригнуться серцем, і візьмуть каміння.
У полі із житом розрісся бур’ян,
Поменшало в світі душевних Полян,
Не стало родин, лише пам’ять живе,
Як мама ягнятко своє все зове.
