Ти думала: відійдуть холоди,
Покинуть місто, залишивши повені
Підвали, ями, потайні ходи.
І ми чекали, болем переповнені,
Низького тиску талої води.
У місті, що угризлося форпостом
В опалубку спустошених полів,
Дотримуючись правил, ніби посту,
Жили, не покладаючи голів,
І поклонялись Богу, ніби ГОСТу.
Провалювались, ніби перенісся
В старих сифілітичних господинь,
Квадрати вікон; Вимерле Полісся
До тебе посміхалося з картин
І Малий Віз об небо терся віссю.
І все б лишалось так, як попервах.
Світанок, як зім’ята перфокарта,
Не підійшов до пам’яті невдах,
І покладаючись на пережитки фарту
Ми призабули учорашній страх.
Під снігом наше календарне літо.
Зима притисла снігом нетрі Сум.
Долонями серця не розігріти.
А якщо сніг – це той же білий шум?
А ми лиш ліпимо фортеці. Ніби діти.
