... вночі
\"...Ночью, когда все уснут, тихо на подушках через потайную дверцу сквозь чердак на крышу…
Ааа!.. Как бьется сердце! Там давно уже одна ждет его Она…
В декабре под новый год на ковре валялся кот
В обнимку с рыжей кошкой, а рядом кто-то мяукал из лукошка… Мяу!...\"
Велике переселення народів. Пусто. Всюди пусто. Жодної живої душі. Гуртожиток схожий на вакуум, велику вакуумну фигню, що безсило намагається впустити в себе хоча б одне, ще тепле, тіло. Марно. Нікого. Інтернет натхненно завантажує сторінки із книжками. Треба вчитись. Сидиш так в читалці, і думаєш, чи є окрім тебе тут ще хоч хтось? Господи, від цієї тиші можна збожеволіти. В колонках розриваються “The Manekens” і Бабкін. Майже одинадцята. За вікном гуляє вітер. Йому на все пох*й. І маленькі такі сніжинки. Їм теж ні до чого немає діла. Усім пох*й.
Навіть перелякалась. Двері стиха заскрипіли. На порозі читалки з’явилась до чорта знайома фізіономія. Ого, думаю. Вимерли не всі.
- А ти куриш?
- Курю, - і показую йому зім’яту і пошарпану пачку “Marlboro”.
- Я не про це. Я не курю сигарети. Косого будеш?
- Буду.
Скрутила своє барахло, зібрала усю писанину в купу. Час іти. Пригоди не люблять чекати.
Дорогою в його кімнату… Коридор. Нікого. Тихо. Біля ліфту миготить лампа. Як у фільмі. Усе було, як у якомусь хіпстерському фільмі. Допили пляшку віскі. Замовили піцу.
В кишені моєї, а точніше і не моєї зовсім (сестра віддала свій секондхенд), клітчастої сорочки мирно покоїлися чорний маркер і ручка. Бідні. Мені шкода їх. Шкода через те, що вони мусили пережити і побачити цієї ночі. О, це була піздец яка ванільна ніч.
Він скрутив косяк. По першій, і нас взяло. Взяло повністю і безповоротно.
Їсти. Жахливо хочеться їсти. Де ця грьобана піца? Я помирала. Від спраги і від голоду. Ще година очікувань. Нудно якось. Гаррі Потер, що фонив на табуретці навпроти ліжка, дещо рятував ситуацію. Але нудно. І мої ручка та маркер зіграли свою роль. На моїй лівій руці з’явився перший партак. “Carpe diem…”. Так, «…лови момент…»! Протягом наступної години наші руки повністю вкрились намальованими татухами. “Merry Fucking Christmas!”, щось, віддалено нагадуюче чи то Гітлера, чи Чарлі Чапліна, труп, дементор (Гаррі Поттер однозначно надихнув), значки СС, якась х*йня на гінді. Прикольна штука. Я довго не могла вигадати, що набити собі по-справжньому. А тепер знаю. Хочу рукав. Забити руку якоюсь мантрою на гінді. Може навіть і не якось. Щось особливе.
Ще один косяк. Від того ще не відпустило. І нарешті піца. Так, із цим вийшов однозначно хєппі енд. Поїли. Покурили. Гаррі Поттер скінчився. Пєчаль.
Я продовжувала розмальовувати його руки маркером. Писала арабською. Начебто. Мало що пам’ятаю.
За вікном гуляє вітер. Йому пох*й. І маленькі такі сніжинки. Колючі, зараза. І всім пох*й. Просто пох*й. Два самотніх тіла намагаються зігріти один одного своїм теплом. Я страждаю через невдалу лав сторі. А він, мабуть, думав: «Її більше не накурювати…». І вони тулилися один до одного… Так мило.
Десь 4 година ранку. Ми не спали. Я була схожа на одну з тих пьо*д з картінок, там де хіпстерська баба сидить гола на ліжку в якось пєдріла і курить. Дим затягнув прозорим серпанком усю кімнату. Я сиділа на ліжку гола, прикрившись краєм ковдри і курила.
Що я роблю? Чому? Навіщо? Але мені подобається. Давно я себе так не відчувала. Не можу описати усі ті почуття, що захопили мене і збуджено душили в той момент. Я була абсолютно відсутня. Аут.
Ранок. Чудовий ранок. Відкриваєш очі і оглядаєш кімнату. Біля ліжка розкидані речі. Наші речі, наш одяг, самотнє барахло. Його рука обвилась навколо моєї талії. Тепло, приємно. Добре. В зад упирається те саме, тепле і пульсуюче.
- Тобі не знати, що таке ранковий стояк.
- Так, мені не знати.
- Мені шкода тебе.
- Добре. Як скажеш…
Його телефон розривався. За десять хвилин поріг кімнати має переступити один з його френдів. Знайшла свій ліфчик і штани. Одягнулась. Зібралась. Пішла.
Вночі. Була гола і боса. І трішки щаслива, здається. А це вже дещо.
Ні імен, ні прізвищ. Анонімно. Так, ми знали як звати один одного. Але яка тоді була різниця? Я не пам’ятала, він не пам’ятав. Усе було просто. За добу він їде звідси. Далеко. Дуже далеко. І ніхто не дізнається. Жодна жива душа. Ніхто. Ніколи.
Гола, прикриті ковдрою, груди; косяк, піца, легко. В гуртожитку ще є життя. Завіряю вас у цьому. Однозначно.
ID:
401086
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2013 17:18:05
© дата внесення змiн: 14.02.2013 17:18:05
автор: BALYAN
Вкажіть причину вашої скарги
|
