Я втратив розум, і не повернусь.
Нема шляху, де я знайшов би спокій.
Де стежка та, в якій мов відроджусь?
Щоб зміг гріхи закинуть в сонця обрій.
Можливо краще, щоб тебе не зустріти.
Але у снах тебе вбачав лише.
Твоє ім'я, як камінь Спарти влите,
Де Леонід кохану звав в душі.
В останню мить він пам'ятав про неї,
Про тебе я щомиті пам'ята.
За спиной я не маю Прометея,
Але вогня його, дарунком є слова.
Лиш те життя, в якому є кохання.
Все інше - то ганебне каяття.
Колись шукав я сенс для існування,
В тобі знайшов мету для майбуття.
