В час, коли відійде в далечінь перехлипана ніч
І розхиляться сутінки, наче шовкові фіранки,
Спозирне із ікони одне з найсвятіших облич,
Подивоване тим, що і ти непричетний до ранку.
Та цього ти уже не завважиш. Суддя тобі - дощ,
Та не цей, опівнічний, а той, що гряде, як невіста,
І умиє лице. Та душі не обмиє... Ну, що ж -
Все зосталося там, на проспектах похмурого міста.
Розумієш: ніколи, ніколи тобі не знайти
Те, над чим проридала гроза проминулої ночі.
Тільки пам'ять твоя перечитує дні, як листи,
І підбите крило за собою надія волочить.
