Хей ти, пустельник псевдодервіш,
чого ховаєш очі в ґрунт?
Живеш як той нелюбий небіж,
ковтаючи прокльони й бруд.
Чому трясешся, як примара,
коли повз тебе йдуть роки?
Й сидиш, як ожирівший скнара
та плодиш все нові чутки?
Куди ведуть тебе закляття,
які вивчав ти ще дитям?
Чому зірвав з себе розп'яття
віддавшись на поталу снам?
Твої проротства та облуди
лиш сміх народжують в юрбі.
Зневага й страх з тобою всюди
блукають по німій землі.
Ти весь проссякся в нечистотах,
і тхнеш неначе хтивий тхір.
Живим гниєш в своїх турботах,
забув, що заповів нам Звір.
Твій дім - засмічена клоака
де всі гріхи в танку злились.
Хей ти, миршавий, як собака,
до нас примкнеш і ти колись.