Це не кохання.
Це порхання в полум’ї.
Перевдягання для зміни ролей.
Це небажання втрачати
І втручатися в чиєсь існування,
І пити з келиха чиєїсь долі…
Але життя таке невічне,
Як мій дурненький метелик
Осені,
Як жіноче і чоловіче,
Вплетене в спільну просивінь…
Іноді хочеться зникнути.
Без вороття.
Як усі.
Назовсім.
Тоді забуваєш про мрію,
Тоді розбиваєш келихи,
Тоді розумієш,
Що лінія життя
На руці
Занадто довга для того,
Щоб бути осіннім метеликом…
І, невтішно-розгублена, у пітьмі,
Наче кинута кимось донечка,
Разом з іншими недолюбленими дітьми
Вирушаєш на пошуки сонечка.
А коли, після довгих блукань,
Нарешті знаходиш світіння
І світ, де тобі вже не холодно,
Як метелик осінній,
Летиш без вагань,
Бо не знаєш,
Що світло – від полум’я…
