Місто. Покинуте. Знищене. Злякане.
Дивиться більмами вікон на світ.
Спогади тінями бродить примарними…
Скільки пройшло з плином Прип’яті літ?
Зайчик на лавці чекає хазяїна.
Вицвіла плюшева шерсть вже давно.
Місто-руїна у вітру питається:
«Чом таке сталось?.. Нащо воно?.»
Десь там реактор темніє на обрії.
Чорне прокляття святої землі.
І полиново, мов з інею зроблені,
Димом сивіють поля і сади…
Школа старенька… Книжки, парти, зошити…
Он і указка забута лежить…
Лиш не дзвонити у школі тій дзвонику…
Учнів не бачити парті оцій…
Десь в бур’янах ще ховається церквочка.
Дивом не знищив радянський режим…
Ну а у ній, наче диво малесеньке,
Образ пів стертий дощами висить.
Звідки ж ти взявся? Час, вітер, метелиця…
Діва Марія глядить з полотна…
Наче руками вкрива грішну землю цю…
Вічна як мрія, незламна, жива.
Місто засне. Тільки дикою птахою
Скрикне в надії молитву до зір…
Ну а вві сні буде знову сміятися,
Жити в сновиддях барвистих своїх.
Люди там ходять, всміхаються, сваряться,
Граються діти, пустують коли…
Все як колись… Враз проснеться, оглянеться…
Краплі дощу з неба впадуть слізьми…
Так і живе місто-привид з минулого.
Спогадом тінню, руїною, сном…
Тільки все мріє, що згадки із булого
Знов оживуть в ньому людським теплом.
Дуже проникливо!!! 
С уважением.
