терпко, нестерпно, втомлююче.
я згадую сон, де ми з тобою гуляли густим лісом.
і натрапили на старий будинок.
де навіть повітря пахло минулим. а пташки переставали співати.
ми піднялись сходами на другий поверх.
розглядали картини на стінах. химерні. тихі. насторожують.
велюрові штори. темно вишневі.
тут наче не було часу.
світ зупинився у цьому будинку.
ще тоді, коли з нього востаннє хтось вийшов.
я не знаю, як там було. колись. лише чорно-білі фото в голові.
а може, світ був тоді безколірним.
ми йдемо довгим коридором.
стеля розписана античними візерунками.
легкість. це більше, ніж краса.
ледь вловима. як пісок, що сипеться крізь пальці.
не втримати. та відчути.
відчиняю двері. білі, високі.
за столом сидить багато людей.
спокійні. мовчазні. холодні.
порцелянові люди у середньовічному одязі.
серце розривається від дивних, незрозумілих почуттів.
страшно. але і спокійно. все здається знайомим.
виринає обірваними шматками фотокарток у сонній пам*яті.
ляльки сидять. ніби чекають на вечерю.
вже майже не можуть мовчати, бо скільки всього треба розповісти.
чекають.
а тебе наче немає за спиною. і я не озирнусь.
бо холод фарфору наче зупинив мою кров.
по шиї стікають краплі гарячих сліз.
раптом керамічна жінка із довгим чорним волоссям подивилась на мене.
така красива, жіночна. у синій сукні кольору її глибоких очей.
ти вхопив мене за руку. і ми тікали з будинку так швидко, як могли.
ми бігли. сонце вже зайшло.
я бачила лише гілля дерев, яке змінювалось новим і новим.
ні звуку у лісі. мертва тиша.
я ніколи не скажу тобі, що наступного дня я повернулась до лісу.
ти не знатимеш. що будинку там більше немає.
