Україна 2065 року. Поле поблизу великого міста засипане промисловими та побутовими відходами. На небі хмари. Віє легенький вітерець. Маленькі шматочки поліетилену перелітають з місця на місце. По землі стелиться сірий дим.
Людей не видно. Чути далекий гуркіт трамваю. Потім – завивання сирени і вибух автомобільного колеса. Дає знати про себе і літак, що править до аеропорту.
З’являється дівчина у зеленому платті та з розпущеним волоссям. Вона нагадує русалку або якусь іншу казкову героїню.
ДІВЧИНА (зупинившись і здійнявши руки до сонця): Вирвалась! Нарешті вирвалась! Ось вона – природа! Цілий рік я чекала на зустріч з нею. Цілий рік сиділа у ненависному кабінеті на 47 поверсі… (Пауза). Ледве ублагала того бегемота дати відпустку. Ледве умовила… Боже! Аж не віриться!
Вона нахиляється і піднімає уламок червоної пляшки.
ДІВЧИНА (дивлячись крізь скло): Так! Я справді це зробила!… Моє небо уже не синє! І я – не на 47 поверсі… Я – на твердому ґрунті!
Вона кидає пляшку додолу, прислухаючись до дзенькоту.
ДІВЧИНА (радісно): Який звук! Я все життя мріяла про нього…
Вхопивши інші скельця, жбурляє їх, немов каміння. Кожен вдалий бренькіт дівчина вітає радісними вигуками та експресивними жестами.
ДІВЧИНА (замахнувшись): Колись у метро мені позакладало вуха… (Кидає і плескає в долоні). Так! Чудово!… Я вийшла з-під землі і усвідомила, що нічого не чую… (Знову кидає. Цього разу скло розбивається тихо). Не знаю, можливо, то була депресія, але я справді оглухла… (Пауза). Директор – цей гладкий бегемот! – кілька разів кликав і не отримував відповіді… (Кидає). А потім зварила йому кави… Несла, спіткнулася – і все полетіло об підлогу… Ось так! (Кидає, прислухається). Ні… (Знову кидає). О! Тепер схоже… Нагадує дзвін, що прокинувся темної ночі… (Заплющивши очі, завмирає на якусь мить. Потім продовжує). Я почула дзенькіт падаючої чашки і наче прочумалася… Я стояла мов заворожена. Мені ніколи ще не було так добре… (Пауза). Я могла б розбити сотню, тисячу, навіть мільйон чашок… Я шкодувала, що несла тільки одну.
Враз починає дзвінко сміятися.
ДІВЧИНА: А та тварина, здається, зрозуміла, як мені було добре… Очі вирячилися, пика почервоніла… Ха-ха-ха!… Кричав: я тебе звільню! (Передразнюючи). Кричав: я тебе викину! (Заливається сміхом). І після цього я ледве відпустку вибила!… Де там “викину”!… (Пауза). Зрештою, всі начальники – кретини…
Озирнувшись, знаходить дірявого капелюха. Нахиляється і підіймає.
ДІВЧИНА (зачаровано): Ой, яка краса! (Роздивляється). Природа є справжнім митцем. Вона дивовижно змінює речі. Вона надає їм нових і нових форм…
Надягає капелюх на голову і дістає маленьке люстерце.
ДІВЧИНА (крутиться перед люстерцем): Я – красуня! Тепер я найкраща в світі! Такого капелюшка немає ні в кого!
Долинає гуркіт трамваю. Вона озирається на будинки, що десь на обрії.
ДІВЧИНА (суворо): Як я ненавиджу місто!… Воно вже не росте навіть угору… Сьогодні людина заривається під землю… Глибше і глибше! (Пауза). Тебе дратують хмарочоси? А хмарочоси – це вчорашній день… Розумні голови винайшли землебури. Тепер на тому самому місці будують нове місто… Дарма, що догори дригом…
Вона відвертається і йде в протилежному напрямку.
ДІВЧИНА: Хіба я ворона, щоб висіти десь за хмарами?… (Пауза). І хіба я мумія якась, щоб гнити під землею?…
Її увагу привертає калюжа яскравої рідини.
ДІВЧИНА (сплеснувши руками): Господи, оце колір! Я ніколи такого не бачила. Просто фантастика!… Нагадує сонце, але очей не ріже.
Присідає, щоб помилуватися. Потім бере рідину на палець і підмальовується.
ДІВЧИНА (роздивляючись себе у люстерце): Ні, погано. Такий макіяж роблять у міських салонах… А я хочу бути польовою царівною, зовсім не схожою на подіумних примар…
Вона замислюється. І несвідомо проводить пальцем по обличчю. На щоці залишається жирна лінія.
ДІВЧИНА (подивившись у люстерце): Звичайно! Слід по-іншому мислити!
Вона довільно розмазує рідину по обличчю. Далі викидає люстерце геть.
ДІВЧИНА (радіючи): Тепер я справжня польова царівна! Тепер я керую вітром!
Підходить до тліючої купи, з якої виривається тоненька цівка білого диму.
ДІВЧИНА (грайливо): Я наказую вітрові: дми на захід! (Дим хилиться в один бік). Я наказую вітрові: дми на північ! (Біла цівка змінює напрямок. Дівчина стрибає на радощах). Ану ще спробую… Вітре, дми на схід!
Дим потрапляє прямісінько в обличчя. Вона починає кашляти.
ДІВЧИНА (весело): Мабуть… кахи-кахи… Перестаралася… Кхи-кхи… Заганяла бідолашного Еола…
Цей випадок не зіпсував їй настрій. Навпаки, ніби підбадьорив. Дівчина з особливим завзяттям почала ходити полем – милувалася блискучими підшипниками, підкидала догори великі шматки поліетилену, пересипала з руки в руку дерев’яну стружку, складала обгорілу цеглу, перекочувала порепані шини, читала уривки старих газет, грала на зруйнованих роялях, розглядала розбиті телеприймачі, керувала понівеченими авто…
Під вечір притомилася. Знайшла посеред поля каркас від ліжка, намостила на нього різного ганчір’я, лягла, солодко позіхнула і заснула.
І побачила сон: ніби вона опинилася серед великого лісу. Сонячні промені ледь-ледь проникають крізь потужні крони сосен. Колюче гілля опускається дівчині на плечі. Від запаху хвої паморочиться голова.
Дівчина хоче тікати. Але густий чагарник, що виріс під деревами, заступає шлях і неможливо пробитися крізь нього. Ноги заплітаються, одяг постійно за щось чіпляється. Тваринний жах охоплює молоду душу.
Капелюх падає додолу. Дівчина тіпається на ліжку, хапаючись руками за іржавий каркас. Та прокинутися не може. Натомість уві сні вона опиняється на просторій лісовій галявині. Хтось ніби кидає її обличчям у зелену траву.
Схоплюється на ноги і обтрушується. Обличчя дівчини виражає огиду. Робить крок назад, оступається падає на спину. Очі спрямовані до неба. Велетенські сосни ніби дивляться на дівчину звідусіль. Вона встає, нестямно озирається і… прокидається.
ДІВЧИНА (підіймаючись з ліжка): Ох… І насниться таке… (Протирає очі). Цікаво, а що то було? Велике, колюче, темне… (Замислюється). А потім якийсь бридкий зелений килим… Нічого схожого я й не бачила… Просто жах!
На землі знаходить свій капелюх. Нахиляється за ним.
ДІВЧИНА (лагідно): Мій ріднесенький… Ти маєш сидіти на голові, на найпочеснішому місці… (Надягає капелюх).
Знову долинає віддалений гуркіт трамваю. Знову чути вибух автомобільного колеса.
ДІВЧИНА: Місто нагадує про себе. Мовляв, як не крути, а все одно повернешся до мене… Повернешся на свій 47 поверх, до гладкого директора-бегемота… (Зітхає. Потім говорить рішуче). Це буде, але не скоро! У мене – відпустка! І доки вона не закінчиться, я не хочу ні чути, ні знати про існування міста…
Підводиться з ліжка і простягає руки до звалища.
ДІВЧИНА: Природо моя!… Благаю, захисти мене від гранітного монстра! Не віддавай на поталу!… Бажаю розчинитися в тобі, бажаю стати твоєю частинкою.
Дівчина, радісно вимахуючи капелюхом, біжить углиб поля.
