Був сірий день. І сіре було небо.
І сірий дощ із сірих хмар все лив.
На сірому асфальті сірим пір’ям
Лежав давно вже звичний сірий пил.
Сіріли навкруги ряди будинків
І темно-сірі шапки ліхтарів.
Тополі й клени вбрані по осінньому
В куртки брунатно-сірих кольорів.
Бруківка сіра бігла під колесами
Маленького сіренького авто.
Брудний трамвайчик деренькоче весело і…
Звично, сіро, як в старім кіно.
Сіренькі люди тротуаром бігають,
Свій сірий погляд тягнуть по землі.
І різнобарвно-сірі парасольки
Ростуть довкруж неначе ті гриби.
Проблеми сірі всюди обговорюють,
Розмови звичні різно-сірих мас…
Думок намисто в сірості розсипане
Збирають у брудних калюжах фраз.
Спіткнеться погляд сірий в сірим місиві…
Усі буденно втупились униз…
Й ніхто не бачив, як в священній близькості
Промінчик Сонця і Гроза злились.
Вони раділи пристрасно і весело,
Вони дітьми сміялись в вишині…
І Злива розродилася Веселкою —
Молодшою сестричкою Весни.
Та розцвіла натхненно так і віддано,
Усім світам даруючи красу,
Що аж дерева тихо поклонилися,
Вшановуючи вроду ту святу.
Вона горіла, сірість розганяючи…
Маленьке диво у безмежжі днів…
Її життя, що промайнуло спалахом,
Було дорожче тисячі віків.
Вона пишалась… Небо дивувалося…
Гордились Промінь, матінка-Гроза…
А вільний Вітер раптом, наче скований,
Застиг поміж пожухлих сірих трав…
Вона сміялась… Вітер грався косами…
Стрічки між хмар пухнастих розвівав…
І цілував, і пестив личко росами…
Пісні свої найкращі дарував…
Вона жила… А того й не помітили.
Ніхто свій погляд в небо не підвів…
Були собі у звичній сірій сірості,
В пріснім болоті остогидлих днів.
Вона — маленьке диво серед тисячі.
А диву для кого́сь потрібно жить.
А в цій земній буденній сірій тисняві
Є парадокс — чудес тут не зустріть.
Вона поникла тихо від байдужості…
Поблідла… Зникла… Наче й не було…
О люди, ну чому в життєвій ницості
Байдужістю вбиваєте красу?!..
Розклали ви давно вже все на атоми.
У правила і формули тісні
Втиснули світ. І диво — просто явище.
І душі — це гіпотези пусті.
Нема Веселки… Лиш строкаті стрічечки
Упали в трави парків і садів
І айстрами барвистими, мов свічечки,
Засяяли у сірості світів…
Нема Веселки… Тільки вільний Вітер
Із кленів і тополь куртки здира
І вириває сірі парасолі,
Щоб Правди Дощ з вас порох позмивав…
А потім буде пестить айстри-квіти…
А потім полетить в чужі світи…
Нема Веселки… І від болю й люті
Він заспіває пісеньку журби…