До "Книги пам"яті" Алли Мегель . "Наш німець".
Була в мого колишнього чоловіка родичка - баба Валька. Для дітей баба , а йому сестрою доводилась, не рідною, а якоюсь там на черзі,а їх було чимало, ми й не знали усіх.
Як докотилася війна до Харкова вона була лише чотирирічною дитиною - наївною та лагідною. Як свиню різали, вона тікала з дому до ставка і плакала там допоки її шукати не починали. Ховалася у плавнях і затуляла рученятами вушка, щоб не чути визку - жаліла свиню. М"яса не їла ніколи і ніякого "бо то ж живе, нащо його ростять,щоб тоді вбити".
Усе своє життя прожила вона у батьківській хаті на Гусарах - це ще Харків , але містом його важко назвати. Такий собі хутір за великим ставком з якого витікала одна з численних річочок, що не мають назв.
Батьки баби Вальки працювали у колгоспі і як у справжніх селян в них була корівка-годувальниця. Голоду вони не зазнали бо ім пощастило не втрапити в очі якомусь нелюду. І тому, коли прийшли німці, їхня сім"я мала численне господарство зі всякої птиці й худобини, яку вони частково вирізали й сховали у старому льосі.
На корову рука не піднялася - материна мати та побивалася, що дід не витримав. Викопав біля клуні яму, обшив дошками , щоб не обсипалася земля, та й опустили туди худобину. Зверху поклали дошки й обклали сіном, щоб раптом не знайшли, і заліз туди сам . Та й гадки не мав ніхто, що дитина мала може розбовкати.
Ввечері загуркотіли машини. Понавозили солдатів та почали розселяти по хатах. Люди позачинялися, часом чути було грюкіт - били у двері. Інколи стріляли. Усе животиння, що бігало у дворі, було одразу ж спіймане і зв"язане за ноги, мовби мало розуміння кудись втекти.
Бабина мати двері німцям відкрила одразу - боялася, що розсердить їх і , не доведи Боже, ще постріляють. Малу - на піч, матір на лаву, немов хворіє. Та що їм..."Век, век..."- і показують : ходіть з хати.
Заплакали та й вийшли у двір. Коли офіцер пішов, солдат позвав "матка..." Рукою їм - заходьте. Отак руками і спілкувалися надалі.
Хатина була як у всих - кухня та кімната. У кухні мати з бабою, у кімнаті троє німців. Готували вони собі самі, намагалися догодити, малій всміхалися , так баба Валька їх і запам"ятала - усміхнених і чемних.
А дід у ямі з коровою...Ой намучився ж там! Кизяки притруси й вночі кудись повинось, щоб не почули духу коров"ячого, молоко кудись подіти треба, хоч виливай. Бо як знайдуть - постріляють усих. А тут ще мала внадилася заглядати - як же ж там корівка і рюмсати, що дід у ямі, скотина у ямі! Ще й на німців дутися. Мати вже її вмовляла, баба плакала просила. Німці бачать , щось на те , почали у дворі нишпорити. Знайшли й діда, й корову...
Не видали їх, вночі стояли насторожі, як дід за коровою гній закопував. Молоком німців частували - полубляли вони його. Так прижилися, що коли одного вбили то мати з бабою плакали, як за рідним.
А у пам"яті в баби Вальки так і лишився дід у ямі з коровою і здавався він тоді у тій ямі таким малим, що вона його прозвала "малий дід".
Відступали німці, стрілянина була страшна. Люди поховалися у погріби, бо мазані хати снаряди наскрізь прошивали. А у коров"ячу схованку бомба попала, та корову з собою дід до погріба забрав - грілися біля неї. Потім від своїх ховали. То вона єдина лишилася на Гусариках. А радянські солдати теж не гребували нічим, що можна було з"їсти. М"ясо у льоху знайшли - забрали усе. І їх можна зрозуміти - голодними не повоюєш. Та інколи такі жорстокі попадалися,
що мала казала мамі - хай німці будуть, вони добріші...
Часто баба Валька, коли сварилася на людей, що у її розумінні були лихими, казала : "Війни на вас немає!" Вмовляли її, заспокоювали, та вона одне тільки - німці були добріші.
Не можна казати, що війна -- це добре, бо це смерть, горе, втрати. Не можна допустити ,щоб таке страхіття знов колись скоїлося. Та не можна усіх міряти однією мірою - усякі були німці, та й наші часто були жорстокіші за тих німців. Не можна робити ідолів і створювати ідеологій. Треба просто бути нормальними людьми і чинити так, як хотів би , щоб з тобою учинили. Хай як це банально звучить. Але ж життя має неабияку цінність.
Повчальна історія... Я чула багато історій про війну, але такої, щоб у ямі з коровою - ні. Написана історія дуже вдало.Так, ніби хтось переповідає своїми словами. Без зайвих літературно-художніх прикрас. А ще, знаєте Аріна, історія не залишає по собі гнітючих роздумів, як то часто буває після прочитання оповідань про війну. Дякую вам!
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це реальна історія, я намагаюся не відхилятися , бо тоді це буде художнє оповідання. Гнітючі враження на мій погляд усе ж таки є, та намагаюся їх трохи пом"якшувати, бо не всі люблять опісля читання ридати. Дякую за коментар!
Своїми маленькими розповідями Ви робите величезний вклад у розширення кругозору та свідомості наших людей. І тих, що ще не можуть відійти від минулих ідеологічних штампів, і тих, що вже попали під тиск нової інформаційної війни.
Успіхів Вам!
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. У свій час я теж була "свідома" і ідейна. Та життя все розставляє по місцях. Треба тільки хоч іноді замислюватися.
Дякую, Ариночко за твою працю! Хай благословить тебе Господь! Саме сьогодні закінчила історію родини Миколи Антоннновича Верещаки - поета з нашого клубу. Зараз відправлю йому, а потім - сюди. Від твоїх історій мороз по шкірі продирає - таке все живе й справжнє. Власне, такою й має бути наша історія - живою і справжньою. Обіймаю міцно. Натхнення й щастя!
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо,моя хорошая! Рада тебе. Если даст Бог встретиться с тобой в Киеве, буду очень этому рада.