Малий дід…

До  "Книги    пам"яті"  Алли  Мегель  .    "Наш  німець".

     Була  в  мого  колишнього  чоловіка  родичка  -  баба  Валька.  Для  дітей  баба  ,  а  йому  сестрою  доводилась,  не  рідною,  а  якоюсь  там  на  черзі,а    їх  було  чимало,  ми  й  не  знали  усіх.
     Як  докотилася  війна  до  Харкова  вона  була  лише  чотирирічною  дитиною  -  наївною  та  лагідною.  Як  свиню  різали,  вона  тікала  з  дому  до  ставка  і  плакала  там  допоки  її  шукати  не  починали.    Ховалася  у  плавнях  і  затуляла  рученятами  вушка,  щоб  не  чути  визку  -    жаліла  свиню.  М"яса  не  їла  ніколи  і  ніякого    "бо  то  ж  живе,  нащо  його  ростять,щоб  тоді  вбити".
     Усе  своє  життя  прожила  вона  у  батьківській  хаті  на  Гусарах  -  це  ще  Харків  ,  але  містом  його  важко  назвати.  Такий  собі  хутір  за  великим  ставком  з  якого  витікала  одна  з  численних  річочок,  що  не  мають  назв.
     Батьки  баби  Вальки  працювали  у  колгоспі    і  як  у  справжніх  селян  в  них  була  корівка-годувальниця.  Голоду  вони  не  зазнали  бо  ім  пощастило    не  втрапити  в  очі  якомусь  нелюду.  І  тому,  коли  прийшли  німці,  їхня  сім"я    мала  численне  господарство  зі  всякої  птиці  й  худобини,  яку  вони  частково  вирізали  й  сховали  у  старому  льосі.
     На    корову  рука  не  піднялася  -  материна  мати  та  побивалася,  що  дід  не  витримав.  Викопав  біля  клуні  яму,  обшив  дошками  ,  щоб  не  обсипалася  земля,  та  й  опустили  туди  худобину.  Зверху  поклали  дошки  й  обклали  сіном,  щоб  раптом  не  знайшли,  і  заліз  туди  сам  .  Та  й  гадки  не  мав  ніхто,  що  дитина  мала  може  розбовкати.
       Ввечері  загуркотіли  машини.  Понавозили  солдатів  та  почали  розселяти  по  хатах.  Люди  позачинялися,  часом  чути  було  грюкіт  -  били  у  двері.  Інколи  стріляли.  Усе  животиння,  що  бігало  у  дворі,  було  одразу  ж  спіймане  і  зв"язане  за  ноги,  мовби  мало  розуміння  кудись  втекти.
       Бабина  мати  двері  німцям  відкрила  одразу  -  боялася,  що  розсердить  їх  і  ,  не  доведи  Боже,  ще  постріляють.  Малу  -  на  піч,  матір  на  лаву,  немов  хворіє.  Та  що  їм..."Век,  век..."-  і  показують  :  ходіть  з  хати.
       Заплакали  та  й  вийшли  у  двір.  Коли  офіцер  пішов,  солдат  позвав  "матка..."  Рукою  їм  -  заходьте.  Отак  руками  і  спілкувалися  надалі.
       Хатина  була  як  у  всих  -  кухня  та  кімната.  У  кухні  мати  з  бабою,  у  кімнаті  троє  німців.  Готували  вони  собі  самі,  намагалися  догодити,  малій  всміхалися  ,  так  баба  Валька  їх  і  запам"ятала  -  усміхнених  і  чемних.
       А  дід  у  ямі  з  коровою...Ой  намучився  ж  там!  Кизяки  притруси  й  вночі  кудись  повинось,  щоб  не  почули  духу  коров"ячого,  молоко  кудись  подіти  треба,  хоч  виливай.  Бо  як  знайдуть  -  постріляють  усих.  А  тут  ще  мала  внадилася  заглядати  -  як  же  ж  там  корівка  і  рюмсати,  що  дід  у  ямі,  скотина  у  ямі!  Ще  й  на  німців  дутися.  Мати  вже  її  вмовляла,  баба  плакала  просила.  Німці  бачать  ,  щось  на  те  ,  почали  у  дворі  нишпорити.  Знайшли  й  діда,  й  корову...
       Не  видали  їх,  вночі  стояли  насторожі,  як  дід  за  коровою  гній  закопував.  Молоком  німців  частували  -  полубляли  вони  його.  Так  прижилися,  що  коли  одного  вбили  то  мати  з  бабою  плакали,  як  за  рідним.      
       А  у  пам"яті  в  баби  Вальки  так  і  лишився  дід  у  ямі  з  коровою  і  здавався  він  тоді  у  тій  ямі  таким  малим,  що  вона  його  прозвала  "малий  дід".
       Відступали  німці,  стрілянина  була  страшна.  Люди  поховалися  у  погріби,  бо  мазані  хати  снаряди  наскрізь  прошивали.  А  у  коров"ячу  схованку  бомба  попала,  та  корову  з  собою  дід  до  погріба  забрав  -  грілися  біля  неї.  Потім  від  своїх  ховали.  То  вона  єдина  лишилася  на  Гусариках.  А  радянські  солдати  теж  не  гребували  нічим,  що  можна  було  з"їсти.  М"ясо  у  льоху  знайшли  -  забрали  усе.  І  їх  можна  зрозуміти  -  голодними  не  повоюєш.  Та  інколи  такі  жорстокі  попадалися,
що  мала  казала  мамі  -  хай  німці  будуть,  вони  добріші...
       Часто  баба  Валька,  коли  сварилася  на  людей,  що  у  її  розумінні  були  лихими,  казала  :  "Війни  на  вас  немає!"  Вмовляли  її,  заспокоювали,  та  вона  одне  тільки  -  німці  були  добріші.
         Не  можна  казати,  що  війна  --  це  добре,  бо  це  смерть,  горе,  втрати.  Не  можна  допустити  ,щоб  таке  страхіття  знов  колись  скоїлося.  Та  не  можна  усіх  міряти  однією  мірою  -  усякі  були  німці,  та  й  наші  часто  були  жорстокіші  за  тих  німців.  Не  можна  робити  ідолів  і  створювати  ідеологій.  Треба  просто  бути  нормальними  людьми  і  чинити  так,  як  хотів  би  ,  щоб  з  тобою  учинили.  Хай  як  це  банально  звучить.  Але  ж  життя  має  неабияку  цінність.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274567
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.08.2011
автор: АРИНА ЛУГОВСКАЯ