Я повертаюсь до свідомості. Голова йде обертом, тому коли намагаюсь сісти, мене нудить. Вибльовую. Легше не стає. Друга спроба. Намагаюсь сісти. В решті-решт вийшло. Я у власній ванні, одягнена і оббльована. Включений душ лежить поряд. Вода тепла. Що сталось? Ах так! Біля ноги лежить пуста пляшка віскі. Напилась до повної втрати координації рухів. Не пам’ятаю. Беру мобілку, яка практично потонула, але ще на диво працює. Набираю номер. А чий номер? О, Боже! Лукас. Лукас! Як я могла забути?! Я вчора похоронила кращого приятеля! Ні! Здаю позиції. Занадто сильні емоції.
Періодична втрата пам’яті. Короче, вам пояснювати – себе не поважати.
Невже все так запущено? Не в силі окреслити проблему. Добре. Намагатимусь вилізти з цього лайна. Я на коврику для санвузла, що лежить під ногами. Дивлюсь в дзеркало. Розумію єдине : пляшка віскі, пляшка скотчу і пляшка портвейну привели до летальних наслідків. Роздягаюсь. Заходжу на кухню і беру великий пакет для сміття. Викидаю туди весь одяг, який до того був на мені. Виставляю в коридор. Хочу душ. І тільки його.
…..за годину я стою на холодній плитці коридору у рушнику і дивлюсь в темноту великої кімнати. Заходжу. Сідаю на диван. Телевізор. Подивимось чого в світі нового і хвилюючого. Так, так. Один канал, наступний, ще один. Нічого.
Лише сленг, мати, кліше і насилля. А! І ще війна. Вимикаю. Знову темінь і тиша. Ні, тишу турбує вібрація телефону. Ванна кімната. Піднімаюсь. Під ногами скрипить паркет. Виходжу з кімнати. Заходжу в ванну. Бачу синю пітсвітку на підлозі. Піднімаю трубку.
- Чим зобов’язана?
У відповідь – тиша. Та на тому кінці хтось спокійно і голосно дихає.
- Говоріть. Я слухаю.
Знову тиша. Чекаю. Хочу класти слухавку.
- Рубіно, привіт. Це Лукас.
