От ми наблизились до вічності ще на крок.
І знов прогрес у шибу заглядає.
Ми так, потроху, йдемо до зірок,
Допоки нас ніхто не зупиняє.
А це цікаво - ти стоїш на грані:
Позаду - все, попереду - туман...
Занадто пізно, чи занадто рано
Життям засіяв чийсь одвічний лан.
І що там, далі, що там, у тумані?
Ти віриш в Щастя, чи підеш назад? -
Назад неможна - ти стоїш на грані...
І вже не чуєш нічиїх порад...
Діти прогресу - вперед руками, як сліпі...
Діти любові. Навіжені. - Просто в вічність!
О Боже, скільки безвісті в собі!..
Коли ти сам - Ніхто - для тебе теж гість.
І ти одна в малесенькій хатинці,
Що вміщувала б цілий світ!
А що так збоку висить на ялинці? -
То це, щоб звідти - зразу ж у політ.
Та більш того - ніхто ж там не дістане:
Ні цілий світ, ані отой прогрес.
Тут сумувати серце перестане? -
Моє життя, як стежка до ЧАЕС.
Тут дощик срібен стука у віконце...
Сумує стиха місяць - щастя - вповні.
Мені ялинку хай погасить сонце,
Бо я той птах, що заспіває в терні!
19:26 грудень 2010
