- Це сон чи ілюзія змученого пошуками розуму?
- А що шукає цей «змучений розум»?
- Певно, він хоче знайти самого себе, своє «Я», своє призначення в цьому світі.
- Це вічні питання. Але хіба є такі, що знайшли? Думка витає високо, та падати боляче.
- А чи можна уві сні знайти кохання?
Я йшов коридорами якогось чудернацького приміщення. Все йшов , брів і знов ішов повз людей, що виглядали цілком нормально. Вони пили пиво, курили, цілувалися й спілкувались зовсім невимушено. Дехто просто стояв у коридорі, обпершись на облуплену стіну. А я все бродив поміж цих людей, цих молодих хлопців і дівчат, піднімаючись або спускаючись по сходам.
Будинок вигляд мав покинутий, і я не розумів, чому я тут і що роблять усі ці люди, звичайні настільки, наскільки ж незвичайним є це місце. Таке враження, наче хтось божевільний зліпив картину світу по своїй подобі. З балконів і вікон я бачив краєвиди міста. Місто було начебто звичайнісіньким, стандартно-радянського покрою, але одночасно якесь божевільне. Божевіллям пронизаний увесь цей світ, усе: ландшафти, дерева, машини… До всього торкнулась думка навіженого творця. І що найдивніше, крім шуму веселої молоді більше нічого не було чути, зовсім ніяких звуків міста( немов все вимерло), тварин і перехожих – лише молодь і мої власні кроки, що розходились луною по всім приміщенням, але мені до цього байдуже. Я ходив, наче запрограмований, перебуваючи в емоційній летаргії, і щось шукав. Щось конкретне, точно не знаю що( чи кого), але якби натрапив на об’єкт моїх пошуків, мою ціль, то одразу б про це довідався.
Плентаючись по коридорам, відчув близькість того, що мимоволі увесь цей час шукав. Якась незбагненна сила потягла мене на величезний балкон в кінці коридору, де стояло, тинялось чимало людей. Дійшовши до поруччя, я зупинився і подивився вдаль на місто. Зліва від мене нізвідки з’явилась дівчина. Вона теж дивилась у тому напрямку, оглядаючи сумними очима німий краєвид. Враз її погляд зупинився на мені, але так, наче вона не бачила, дивилась крізь мене, просвічувала стіни будинку…
За якусь хвилину вона граційно, блискавично, я б навіть сказав, ніжно-спокусливо вилізла на перила балкону, секунду дивилась вниз туманно-замріяним поглядом… Я схопив її за комір, затягнув назад. Вона обпекла мене крижаним поглядом карих очей, відвернулась… і заплакала, якось по дитячому, невинно блакитними сльозами. Так же блискавично, раптово кинулась мені в обійми, поливаючи старий порохнявий плащ краплинами смутку, гіркого розчарування. Тепер я зрозумів, що шукав. Можливо, вперше в житті закохався. По справжньому, безтямно.
Я щось говорив їй, цьому дивному привиду, такому ж, як і я, у цьому божевільному світі, серед стін цієї ірреальної споруди, серед муляжів дівчат і хлопців, які аж занадто походили на справжніх, вона – мені, слова не мають значення… Єдиними справжніми були ми.
Вона легенько штовхнула мене, я – її. На мить легенько насупилась, вдаючи, ніби ображена( всі жінки – акторки) таким зухвалим поводженням, проте іскорки в очах говорили протилежне. Відвернувшись, поглянула вниз – туди, де мав закінчитись її життєвий шлях. Я поцілував її, вона ж охопила своїми маленькими долонями мою руку. Цієї миті нам потрібно було все, і одночасно нічого. Ми стали немов замкнутим простором, в якому існували лише почуття. Тепло маленької руки, м’якість шкіри… Від цього в мене перехоплювало подих, било струмом, паралізувало і одночасно хотілось бігти, кричати, стрибати, божевільно вимахувати руками… Скільки нової енергії, скільки прихованих потоків відкрилось враз! Цим потоком зривало дах. Я перебував у стані ейфорії, якійсь блаженній прострації.
Ми пішли з цього балкону, з цієї чортової будівлі, з цього фальшивого міста, світу-ерзацу тримаючись за руки, дві частини однієї, розполовиненої колись, але тепер знову воєдино злитої душі.
Я прокинувся.
20 сентября 2010
ID:
230381
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2010 01:04:46
© дата внесення змiн: 22.12.2010 01:04:46
автор: Йожеф Фламберг
Вкажіть причину вашої скарги
|
