Життя її зкалічило. Вона не впізнає тебе. Вона ще й не чує…Бачить світло, але то не сонце. Лампочка, яка вкручена в нову люстру не світить. Електрики немає. Кричить кішка, але вона її не чує… Знайшла старі фотокартки, передивилась…ви були щасливі. Вона пішла в поле, ти був поруч, але тебе вона не бачить..ти привид. Розумієш? ТИ вже не живий…тільки душа. Хм…вона зачарована. Не треба слів. Твій подих вона відчула впала в Туман, який її обіймав з такою ніжністю, наче ти. Лежала довго кохалася з Туманом, наче з тобою, просто лежала заплющила очі…а там…там Ти. Знепритомніла, але холодний Туман її так кохав, що прийшла в себе. Вона не впізнала, що то був ти. Пробач її…Вона ж німа. Після смерті твоєї вона оніміла. Ти втопив її мрію разом з собою... Прикро…Мокрі очі, вже не висихають від сліз…абстрактне життя …їй набридло. Він розлютився, взяв розбудив вітер. Вітер бачив її страждання…але вона…вітер її почав убивати. Фотокартка, яка знаходилася на грудях з ліва…полетіла….і відлетіла до того озера, де була вбита мрія…все…кінець……І ось вона тепер Роса, а він Туман…Тепер вони разом…і мрія збулася - та єдина….Тепер її батько ходить по Росі, яка ніжно торкається до його ніг…і Туман, за якого він нічого не бачить…
