Над пустелею нависла хмара,
Чорна, наче сажі комок,
наче зловісна, забута примара,
наче до прірви останній крок.
Жовта пустеля і чорне небо,
гарячий пісок покрився дощем,
повиростали мертві дерева,
а небо зайнялось пекельним вогнем.
Мертві дерева покрили пустелю,
небо згоріло у цьому вогні,
а десь далеко чути качелі,
це діти, закуті в кайдани стальні.
Страх остигає, приймаючи форму,
поводить себе, мов створіння живе,
запах металу і хлороформу,
тінь власної думки поруч повзе.
І коливаються тихо мембрани,
стукає серце, мозок кипить,
я бачу страшні заражені рани,
я чую як хтось перед смертю хрипить:
"Дай мені руку і йдемо зі мною,
думай про море, про чайок, про Бога,
згадай усе світле, що було з тобою,
коли підійдемо ми до Порога.
Ідемо скоріше, не гаємо часу!
Мої дні полічені, я скоро піду.
Не питай мене хто я, якої я раси,
все одно не збагнеш, та я й не скажу"
Я згадував Бога, я думав про Бога,
я думав про вічне добро та Едем,
ми підійшли із ним до Порога,
ми підійшли до межі всіх систем.
Попутник мій счез, в кінці лиш додавши,
щоб не боявся я двері відкрить,
попутник мій счез, із собою забравши,
хоча б обернутись можливість на мить.
Із-за дверей чути музики звуки,
що несли спокій і холод.
Я завагався і опустив руки,
такими холодними були ці звуки,
у мозок впивались, в думки:
"Не торкайся дверей, облиш цей поріг"
і дуже яскраво мені змалювали,
як я помру не послухавшись їх.
"Твій страх - моя вода,
Твоя біль це мій вогонь,
Твоя ненависть - моя земля,
Дай но торкнутись до твоїх скронь...
Я це Усе.
Я - ніким не полічена кількість.
Я - безмежність безмежностей.
Ось ким є Я.
І йду по шлях́у без початку і краю,
горю вогнем, та ніяк не згораю,
і коли я навіки зникаю,
то через мить з під землі виринаю.
Я дам тобі силу, дам тобі владу,
усе що захочеш, лише забажай.
Відкрий свої двері.
І мою велич безмежну пізнай..."
2004, 2009
ID:
139089
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 28.07.2009 00:25:24
© дата внесення змiн: 28.07.2009 00:25:24
автор: Аскет
Вкажіть причину вашої скарги
|
