Мамо, пробач, що пішов добровольцем,
Що мати хотів своє місце під сонцем,
Що так ненавидів цю підлу русню,
Яка понівечила землю мою.
Згадаи ти Гостомель і Бучу згадаи.
Невже ці іуди хотіли нам раи.
Невже гвалтували і різали діти,
Щоб потім у щасті ми могли жити.
Багато я, мамо, хотів розказати,
Як нам хотілось до теплої хати.
Як нам саморобні лампадки світили,
Як ми у снігу свої ніженьки мили.
Як друзів рідненьких ховали у полі,
Як спали в окопах простужені, кволі.
Як жаб і вужів їли в темних землянках,
Як світлим і тихим раділи ми ранкам.
Та рідна земелька мене огорта
Не хоче пускати до світла и тепла
Немов би говорить:"Ти вже відпочинь,
І ношу важку цю з плечеи своїх скинь".
Матусю, не плач, повернутись не зможу
Я образ твіи ріднии до серця приложу,
Так і засну з ним на довгі віки
І в спогади ваші ввіиду залюбки.
Пробач, що не все зміг тобі розказати,
Пробач, що онуків не зумів тобі дати.
Пригорни до серця дуба зеленого,
Сина люби завжди вічно молодого.
