Він не заплющував очі під час поцілунку,
Наче боявся, що невиразний крихкий світ враз розсипеться від випадкового руху вій.
Він був людиною не першого, а, може, й не другого ґатунку.
Такого, як він, кожний постійний відвідувач бару в спальному районі кожного міста цієї країни міг би назвати "свій".
Він не вмів пробачати: ні слова, ні вчинки. Не вмів.
Він давно навчився не падати від сотень тисяч ударів, які несуться з усіх боків, лишень ти тільки зупинишся перепочити.
Він йшов, повз і, іноді, летів. А потім, нарешті, згорів.
Він згорів дотла, весь, до останньої живої клітинки нутра, що, мабуть, дуже хотіла жити...
Шматок попілу, пуста коробка з-під дорогої пари взуття, в якій зазвичай зберігають готівку, документи і старенький тетешнік, для себе...
Кинуте авто у дворі спальника, на механіці, з магнітолою на дисках...
Він не заплющував очі під час поцілунку, щоб випадково не пропустити холодний ніж між ребер...
Він пив Пуер з кераміки, курив червоне Мальборо, погано спав, грів суп в залізних мисках...
