Я ці рядки почала писати, коли була в доньки, а рашисти рвалися через Бориспіль на Київ. З вікна видно було, ніби салюти артилерійські постріли. Я в той день мабуть на років 10 постаріла. Мер кілька разів виходив в ефір, вісім автобусів підігнав до мерії і вони напівпусті поїхали на захід. А на ранок рашистів відкинули за Бровари. Лише потім ми всі довідалися про звірства в Бучі, Бородянці. А це могло статися з нами. Мене б убили, а доньку з внучкою, навіть боюсь думати. Рядки я вже дописувала вдома, сидячи в ванній.
Дякую, що читаєте. Миру нам і спокою, хоча б душевної рівноваги.