* * *
Не сплю. А вже вгорі ледь-ледь світає.
Думки снують всю нічку, як вужі.
Я знаю, ти мене без сну читаєш,
і вірші – непідробний крик душі.
Упевнена, ночами теж сумуєш,
твій настрій дістається і мені.
Буває й сам у відповідь римуєш,
уявою малюєш спільні дні.
Моя душа пташам таємно рветься
життя вдихнути в роздуми твої.
Дзвони частіше. Як тобі живеться,
чи повернулись з півдня солов’ї?
Вже первоцвіт в лісах прослав мережки,
і ряст барвисто виткав гобелен.
Берізка знов приміряла сережки,
а в золото вдягнувся білий клен.
В дворі зарожевіли абрикоси,
гудуть над цвітом весело джмелі.
Верба в ставку полоще жовті коси,
й відчутне з кожним днем тепло – землі.
Дзвони. Де думка відтепер ночує,
скажи, що бачиш у короткім сні?
Повір. Моя душа твою почує,
відправ у Космос наші позивні.
Ніч розгорнула темноту до краю.
Похолодало. Квітень змерз мабуть.
Лови моїх думок весняних зграю,
хай твій неспокій нанівець зведуть.