Не кожен вміє співати,
не кожному доля яблуком
впасти в долоні трав.
Це є найбільша сповідь,
якою сповідується хуліган.
Я навмисно йду нечесаним
з головою, як гАсова лампа на плечАх.
Ваших душ дрібнИх безлисту осінь
я висвітлюю вогнем впітьмах.
До вподоби, коли лайки брили
в мене цілять, як обвал грози,
але пальцями я здавлюю міцніше
міхур мого волосся до сльози.
Подобається згадувати став
зарослий, верби уві сні,
що батько з матір'ю існують там,
які плюють на всі мої гріхи.
Якім я дорогий як поле, подих плоті,
як дощ, що навесні рослини в'є з землі.
Вони б вас вилами прибігли проколоти
за кожен зойк ваш кинутий мені.
Бідні, бідні селяни!
Ви, мабуть, зробилися некрасивими,
так само боїтеся бога і болотних тенет.
О, якби ви розуміли, що син ваш у Росії
найкращий поет!
Хіба ви за нього не тремтіли,
коли він калюжі осінні ногами топтав?
А тепер він ходит у циліндрі
і лакованих черевиках, неначе граф.
Але живе в ньому запал міцності
сільського бешкетника та мандрівника -
кожній корові з вивіски м'ясної крамниці
вхиляється здалеку постаттю кріпака.
І зустрічаючись з візниками на площі,
згадуючи аромати гною з рідних земель,
він готовий хвіст кожній клячі підносити,
як вінчальної сукні шлейф.
Я люблю батьківщину,
я дуже люблю батьківщину,
де сяють, мов зірочки, грони,
хоч є в неї смутку вербова іржа.
Приємні поросят зажерлі морди
і в нічній тиші пісня ситих жаб.
Я ніжно хворий спогадом дитинства.
Квітневих вечорів наснилися дощі.
Немов напочіпки присів погрітися
наш клен перед вогнем зорі.
О, скільки я, стираючи коліна,
яєць ворон'ячих на ньому перекрав!
Чи ще такий він з кроною зеленою,
як і раніше ще міцна кора?
А ти, коханий, вірний пегий пес?!
Напевно верескливий став й осліп.
Блукаючи подвір'ям тягнеш рваний хвіст,
чуттям забувши де є двері, де є хлів.
Як я ціную всі оті фантазії,
коли стягнувши окрай хліба у матусі,
кусали нього ми з тобою разом
ні краплі один одним не гидуючи.
Той самий я.
Так, серцем я той самий.
Волошками в обличчі сяють очі.
Вірші зсипаючи на золоті рогожі,
опівночі жадаю всім приемне побажати.
Надобраніч!
Всім вам надобраніч!
Втомилися зорі у пух хмари пірнати...
Мені сьогодні хочеться дуже
з віконця місяць обссати.
Синє світло, світло таке синє!
У цю синь навіть не шкода померти.
Ну так що, що бачусь я циніком,
що причипив до дупи сяйво пекла!
Голова моя, немов серпень,
ллється бурхливого волосся вином.
Я хочу бути вітрилом жовтим
у ту країну, куди пливемо.
2023
ID:
1002623
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 09.01.2024 00:52:45
© дата внесення змiн: 07.02.2024 09:03:53
автор: Санчо
Вкажіть причину вашої скарги
|
