| Сторінки (12/1113): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Над містом-супутником, містом-заводом,
де законсервовано літ п'ятдесят,
світило встає і світило заходить.
Бетонні коробки, три школи, дєтсад...
Ніщо не змінилось практично звідтоді, –
курсують автобуси, мір, труд і май.
Життя пролетарське тече на заводі,
що в небо загрозливо випнув димар.
Ставок-охолоджувач мирно парує,
світанок яріє над брижами вод.
Життя своє цінне розтрачуєш всує,
якщо не пішов працювать на завод!
І байдуже – атомка, ГЕСка чи ТЕСка,
чи шахта вугільна, чи доменна піч,
чи область Донецька, чи область Одеська, –
не в тому сам цимес, не в тому вся річ!
А в тім, що плекає містечко-супутник
уклад заводського життя, що п'янить!
Засмоктує, наче бермудський трикутник.
Дарує насичену сірістю мить!
Але головний подарунок – стабільність.
Десятками літ плине день бабака!
Заводу рідненького грізне гудіння
навіки у серці моєму гика!
А як же забути бетонні обличчя
рідненьких пропитих і злих заводчан!?
Ходіть, обійму вас, не бійтеся – ближче!
Не бачились вічність! Не вірю очам!
Повік не забуду тебе, мій заводе
(свій шлях трудовий на тобі починав!)
і місто-супутник, маленьке і горде,
що кличе в свою консервовану Нав.
У рай, де гаряча вода – із заводу!
В музей комунізму, що піку досяг!
Над містом-супутником сонце заходить,
і так ще, як мінімум, – літ п'ятдесят...
© Сашко Обрій.
11.02.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2024
Ми з будинком здригались під гуркіт боїв.
Раптом погляд проникливий, мужній
із графіті настінного наскрізь проїв...
То дивився на мене Залужний.
Він вдивлявся крізь мене й безодню з тривог,
через смерті близьких побратимів
у прийдешнє, якого боявся сам Бог.
Генерал же вбачав у нім стимул.
Бачив сміх, Перемогу й повсталу з руїн
рідну землю, розквітлу, потужну.
Більш немає на світі таких Україн,
що викохує в серці Залужний!
Хоч благали вожді припинити вогонь,
до ганьби перемир’я схиляли,
та ніхто і ніщо не зупинить його,
не зламає його ідеалів!
Ані звільнення Криму, ні ворога крах
не зупинить ніхто і не зжужмить!
Бо бринить і буяє у всіх на устах:
«З нами Бог і отаман Залужний!»
Чітко знає і робить роботу свою.
На інтриги чужинців – начхати.
Бо ніщо не цінніше для нього в бою,
ніж життя і здоров'я солдата!
Бо у Нім, крізь рішучість та погляд-рентген,
через серце велике й крізь тугу
проступає козацький відроджений ген,
дух одвічний Великого Лугу.
В тілі ворога міцно застряг, наче цвях,
Перемоги намітивши контур,
крізь графіті підтримує віру в серцях,
так далеко від лінії фронту.
На погони зірки не збиває з орбіт,
не купається в світлі софітів.
Просто знає, що робить. Уміє робить.
Просто робить найкраще у світі.
Серед міста отямлюсь від гуркоту війн,
відпущу всі страхи осоружні.
Бо з графіті до мене всміхається він –
Генерал Перемоги
Залужний.
© Сашко Обрій.
06.01.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2024
Ото нєфіг було язиком теліпать
про найнайсокровенніші з таїн,
бо в кишені твоїй телефон-телепат
причаївся й на вус все мотає!
Він сумлінно запише найменше слівце,
всі бажання й думки потаємні.
Хай твоє не дивується потім лице,
сто реклам прочитавши по темі!
Поки ти в нім, мов зомбі, сидиш допізна
і друкуєш свої есемеси,
бачить наскрізь тебе він, про тебе все зна:
всі твої інтереси й адреси,
все, що з мамою ви перетерли удвох,
чи з коханою – пошепки, в сексі.
Телефон більше знає про тебе, ніж Бог!
Тож на доленьку потім не сердься.
Твій спаситель мобільний, розрада твоя
й водночас гвалтівник твого мозку.
Ліпший друг нерозлучний, фейсбучний вояк
і розвідник підступний заморський.
ФСБ, ФБР, СБУ, ЦРУ?
Він працює й тоді, коли спиш ти.
Коли навіть в своїм туалеті я сру,
все прослушка невидима пише!
Коли десь забурчало у шлунку моїм,
захрустіло в ранковому тілі.
Навіть те, що візьму в супермаркеті й з'їм, –
зна шпіон нуль нуль сім, хитрий Штірліц!
Поки ви з цього вірша собі смієтесь,
прочитавши його з телефона,
телефон, вас обнюхавши скрізь, наче пес,
як облуплених зна, до мікрона!
Ваші час та увагу нахабно ковта.
Відбира найцінніше, мов гопнік!
Рабовласник, в якого є власна мета
і детальна про вас піднаготна.
Доки нас контролює штукенція ця,
то не вислизне жоден до Раю!
Отже, вам дочитавши цей вірш до кінця,
все швиденько з мобілки стираю...
© Сашко Обрій.
07.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024
Поки війна і віруси
вдиралися в реалії,
три складки жиру виросло
на талії в Наталії.
І це страшніша втрата, ніж
всі згадані баталії.
Бо як дефілювати між
мужчинами в Анталії?
Ходила по астрологах,
по бабках і цілителях,
кармологах, психологах:
"Зціліть від цилюліту їх,
три складочки на черевці!"
Аби в мужчин в Анталії
від пузіка, в істериці,
тверділи геніталії.
Серця щоб їхні танули
і гроші, мов по акції.
Та виявлялись марними
дієти й ліпосакції.
Ані молитва вишита,
ні масажер, ні батюшка
не в силах складки знищити!..
Наталочко, чи бачиш, як
твій страх очиці вирячив?
Змарніло біле личенько.
Три складки – то не вирок ще.
Три складки – ще не лишенько.
Всміхни лице заплакане!
Спинись! Не бігай колами!
В душі, а не під складками
краса твоя захована!
Хоча, брешу жорстоко я:
як пузо в складках виникло,
вночі лишай у спокої
бідаху-холодильника.
І годі жерти бургери,
немов не в себе, тонами!
Та, замість сну до другої,
дружи зі стадіонами.
Як зможеш з жором ладити
й повіриш в те, що чудо ти, –
ще за твої три складоньки
мужчини будуть чубитись!
© Сашко Обрій.
05.02.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2024
Я страх знайомства в п'ятах вимкну,
звалю збентеженості мур:
тримай, любаско, "Кохавинку", –
мій жирний натяк на лямур.
Ти ахнеш вмить, закотиш очі,
мов від ковбас – юрба котів.
Бо так, як я незвично хочу,
тебе ніхто ще не хотів!
І не захоче, і не зможе:
такі не виросли іще!
А я любовне наше ложе
встелю рулонами ущерть!
Доба розвіє прах імперій
й останній кат засне в труні.
Ми ж в туалетному папері
кохатись будем в шлюбну ніч!
Папір тілами заялозим,
відчувши вперше у житті
в його шершавій целюлозі
мільйон незвіданих чуттів!
Рулон щодня беруть мільйони
на два чи три тертя либонь...
Ми ж порозмазуєм по ньому
липку й засапану любов!
Настане час: без зайвих рухів,
без умовлянь і гострих слів
дівки вручатимуть "Обухів"
засранцям замість гарбузів.
Моє ж освідчення – в новинку,
тож зачарує вмить тебе.
Тримай, кохана, "Кохавинку", –
купив свіженьку в АТБ!
© Сашко Обрій.
30.01.2024
Посилання на кліп на вірш "Кохавинка" (на моєму ютуб-каналі):
https://youtu.be/AvdO6DvCVbo?si=nkxWRBTQpKuKk7dR
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2024
Скажу вам без патетики поета,
що кожен з нас подібний до пакета.
Немає в тому нашої вини:
ми виникли із вторсировини.
До нас же нащі пращури, мов пластик,
пластами поколінь змогли накластись,
щоб генна інженерія дала
нам свіжопереплавлені тіла.
До того ж, кожен з нас у світ приходить
із власним запотиличним штрихкодом.
До сьомого коліна в ньому – все,
що кожен, як пакет, із нас несе,
всі риси і параметри. А далі,
що кожен з нас у себе наскладає –
гнів? страх? чи щастя? пиво? чи паштет? –
несе відповідальність сам пакет.
Чи довгим буде шлях, чи надто куцим?
Чи витримають ручки, чи порвуться?
Завод заклав і пращур – все як є.
У кожного щось вилізе своє.
Живіть. Лиш пам'ятайте: ми – пакети,
які життя захоче знов протерти,
щоб вкотре став пакетиком пакет.
На згадку внукам лишиться портрет.
Тож бажано прожити шлях свідомо,
щоб стрімко не скотитись до кондома.
Якщо ж нечесно жив, весь час мутив,
життя закінчиш як презерватив.
Вірніш, життя у тебе щедро кінчить.
І з тебе ще сміятимуться інші.
Та сильно не картайсь через вину:
усі підуть на вторсировину.
© Сашко Обрій.
22.01.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2024
Нині, за прогулянкою Львовом,
вп'яте поцілує стежку зад.
Місто традиційно й ґонорово
вкрив зловісний, хитрий сракопад.
Справжнє крижане суцільне Пекло
втнуло вранці танці на льоду!...
Як злітають високо й ефектно
ніжки перехожих на ходу!
То мороз, як завше, баламутить
чесний люд, немов поета — вірш.
Лід за ніч притрусять білі мухи, —
буде завтра падать цікавіш!
Не проґавте, друзі-фольклористи,
мить, таку насичену життям!
Лайка пре добірна і барвиста
зі шляхетних вуст панів і дам.
Лиш встигай записувать прокльони,
фразеологізми, ґрона слів.
Мов сама земля дістала з лона
досвід незліченних поколінь!
Доки щирість множиться ротами
і синці на дупі й на нозі,
знову все підмерзне і розтане
двісті двадцять п'ять чи сім разів...
Зойкають роти, кульгають ноги,
мат верта відлунням від Карпат.
Місто жде відлиги, наче Бога,
хором проклинає Садового
й хореографічний сракопад...
© Сашко Обрій.
21.01.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2024
Гортаю тіндер, кіндер нетямущий:
в амурних справах клепка часом клине.
Слід довго розколупувати мушлі,
щоб врешті віднайти свою перлину.
Бувають мушлі пафосні й пихаті.
Трапляються простенькі і доступні.
Та хто з них справді здатен покохати,
якщо доколупатися до суті?
Яскравий макіяж, коштовний одяг.
Що ж криється в нутрі? – Вразлива м'якоть?..
Довкола сотні крабів колобродять
й на мушлі зирять з хіттю маніяків.
В пихатих мушель погляд гордовитий:
мовляв "бувай, невдахо! не сьогодні."
Якщо ж під маски глибше подивитись,
то хто з цих мідій справді не самотній?
Перлинки звикли ціну набивати
(здається, часом, гідні їх – лиш боги),
щоб хтось сидів у тіндері на варті,
стурбований, твердий, членистоногий.
Коли ж ти краб, то як їх не хотіти?
Тож сам себе дурю, зайшовши в тіндер,
що Бог пошле перлівницю-кобіту
і в нас колись із нею будуть діти.
А поки я – малий, самотній кіндер...
© Сашко Обрій.
17.01.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2024
Спинився у задумі на проспекті
нічний самотній снігоприбирач:
"Життя – колаж із граней та аспектів.
Попробуй зрозумій усі й розбач!"
"Розчистив півдороги – за хвилину
ще вищі підаміди намело!
Так і в житті – метляє, мов билину", –
залізний велет вів свій монолог.
Лапаті мухи носяться несито
і, курви, не вспокояться ніяк!
Скажена завірюха сипле й сипле
і ліпить в писок, наче маніяк.
Колеса грузнуть, скло переднє сліпне.
Ти ж преш, немов Сізіф, сопиш, пихтиш.
Об треш, об колотнечу несусвітню
затуплюєш нескорений свій ківш.
Не хнюпся, любий снігороприбирачу!
На ранок вщухне вітер-нервокрад.
Незламний, ти потрапив під роздачу...
Не всі твоє сподвижництво розбачать –
ти ж нині став незламнішим стократ!
© Сашко Обрій.
13.01.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024
Бог виламав Адамові ребро,
задумливо поклавши коло себе.
На запах приваландався Рябко,
поки латав Творець Адаму ребра.
Підбіг, присів, занюхав, ухопив
Адамовий маслак. Пустивсь навтьоки.
Нахабі вслід нявчали всі коти,
яких стрічав злочинець вирлоокий.
Отямився Господь - і... хвать за хвіст!
Та цуцик дременув, немов лошиця.
Із хрускотом прийшла невтішна вість:
в руках у Бога хвостик залишився.
А далі - технологія проста.
Прийшла ідея Богові миттєво:
з'явилася з собачого хвоста
найперша жінка, прапраматір Єва.
Здавалось, пес невчасно в плани вліз,
аж імпровізувати довелося!..
Проте, немов собачий довгий хвіст,
тепер в жінок спадає з плеч волосся.
© Сашко Обрій.
30.12.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024
«Розворочу, розтолочу
все на своєму шляху!» –
свистом вітрів гоготів Корочун
в темінь грудневу лиху.
Мерзли поля, крижаніли стада,
села втопали в снігах
скрізь, де стелилась його борода,
там, де ступала нога.
Все, чого костур торкався його,
вмить оберталось на лід.
Все, що несло життєдайний вогонь,
враз умертвляв лютий дід.
З темної Нави піднявся у Яв
цей худорлявий кощій.
Сам Чорнобог закипів, забуяв
в цій лиховісній душі.
З ним духи холоду вийшли на світ,
дикі, безликі, страшні.
«Всіх заблукалих до мене несіть!
Більше жінок, дітлашні!» –
слугам покірним велів Корочун.
Вічно тягнулася ніч…
Кожен, хто дідовий голос почув,
нісся світ за очі, пріч!
Діти ховались за піч, а жінки,
хто від страху не закляк,
мудрій Мокоші палили свічки,
під бурмотіння заклять.
Інші ж приносили треби: пекли
хліб, калачі, пиріжки.
З шибок поволі зникав його лик,
взір його танув, важкий.
Тільки, яким би не був Корочун
(темним, зловісним, бридким),
лігши на скло візерунками рун,
він усміхається тим,
в кого одвіку палають серця
Прави небесним вогнем.
В серці такому – не місце мерцям.
Скверну вогонь прожене.
Блиснуло сонце. І кожен почув:
дід на весь світ застогнав.
З криком «Помилуй! Біжу вже, лечу!»
костуром вдарив об твердь Корочун
і провалився у Нав.
© Сашко Обрій.
21.12.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2023
КИЇВСТАР
Немов без ніг, без рук,
живу без Київстару.
Помер зв'язок.
Загнувсь мобільний інтернет.
Блукаю містом,
злий, замучений нездара,
немов безкрилий,
кволий залишок Ікара,
чи астроном
без телескопа і планет.
О, як безрукість
щохвилини серце крає!
Не полетить
підбите ворогом крило...
Сліди шукаю
життєдайного вай-фаю,
мов дух святий,
що, невловимий, в снах витає,
неначе спраглий у пустелі -
джерело...
Ало!
Ало!
Алооо!..
© Сашко Обрій.
13.12.23 р., Львів
Пісня на вірш (підписуймося на мій канал):
https://youtu.be/60VPZgVckPs?si=QU5_xuLs76dAi0wz
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2023
Стою, немов похнюплений пінгвін.
Зупинка. Львів. Тролейбус на роботу.
В системі цій, – маленький змерзлий ґвинт, –
ледь стримую безрадісну блювоту.
У писок ліпить гадський мокрий сніг.
За комір насипа, тече по спині.
Вітрисько навісний збиває з ніг.
Хвилини – невмолимі, невситимі.
Скоцюрбився. Хапаю дрижаки.
Він холоду задуб і весь посинів.
У мріях – липень, сонячний, жаркий.
А сніг все розтікається по спині.
Подалі від морозів, зим і війн,
лелеки вже давно гайнули в Ірій.
А я стовбичу, знічений пінгвін,
затиснений хрущівками у сірість.
"Терпи, терпи, терпець тебе шліфу..." –
лунають в голові рядочки Стуса.
Хтось – в сраці, я ж впритул свою "лафу"
не бачу і, мов дід, бурчу у вуса.
Країну вже давно жере війна
і досі не закінчується лютий.
Я ж – мерзлий шмат невдячного лайна,
що досі не спромігся осягнути
свого життя безхмарнії літа
і як мені у ньому пощастило!
А сніг тече по спині й хилита
пінгвіняче товсте примхливе тіло...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2023
Падлючий вірш затявся і... не лізе!
Мов закреп. Мов повстанець, причаївсь.
А муза підло всілась на валізи –
намилилась світ за очі, в круїз.
Що вдієш тут? Як кажуть: "Баба з возу..."
Немов гора звалилася з плечей.
Хай інший поц ґвалтує власний мозок.
Мені ж мовчання душу не пече.
Не вичавити з мене ні рядочка!
Ні слова. Ні слівця! Ущух азарт.
Вже муза не несеться, дика квочка.
Яка ж то розкіш, друзі, не писать!
Нарешті від мовчання дах не глючить!
Перо складаю. Писок – на замок.
Сиди у схроні, вірше мій падлючий! –
До кращих днів я з музою замовк.
А там, якщо й прорве (авжеж, нескоро)
і дах накриє повінню зі строф,
я витягну з душі мовчання корок
і розроджусь фонтанами історій,
мов дітьми – Ной опісля катастроф.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2023
Далась цивілізація взнаки –
ні трепету до неї, ні любові.
Всуціль заполонили Позняки
чудовиська двадцятиповерхові.
Бетонні монстри збилися в полки,
чубами чешуть сонне хмаровиння.
Давно змертвілі нетрі кинув Кий
і дух його палкий, живий, невинний...
© Сашко Обрій.
01.11.23
Київ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2023
Це цікаво – побути одним з хропунів,
що звисають ногами із верхніх плацкартів,
і, водночас, пожити в одному з умів,
що завзято таранить ці ніженьки скальпом.
І при тім на ходу чавкотить пиріжком,
як це роблять пересічні жуйні істоти.
Нескінченніє смуга смачних перешкод:
б'ють у скроні та пахнуть шкарпетки і стопи...
© Сашко Обрій.
01.11.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023
Ще не видана, 5-та збірка поезій "ПростеП" відклалася на невизначений період, у довгий ящик, через усім відомі події🤔
Не на часі чи на часі? - Ось в чому питання😁 Досі маю купу вагань і сумнівів з цього приводу: чи дослухатися думки Черчилля ("за що ми тоді воюємо?")🤔
Збірка фактично проілюстрована. Вірші фактично дописані, укомплектовані.
Лишилася косметична редактура тексту і пошук коштів на видання.🧐
Тим часом, провів поточний незапланований переоблік віршів по майбутніх розділах😁:
1 розділ
"Просте"
9 віршів
(вибране з перших 2-х збірок)
2 розділ
"Росте"
48 віршів
(вибрані вірші з 3-ї збірки + невидані, не про степ)
3 розділ
"Степ"
101 вірш
(невидані вірші суто про степ)
Всього: 9 + 48 + 101 = 158 шт.
😇
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023
Маю ношу
надзвичайну і тяжку :
я приніс для вас в мішку...
у́смішку!
Покажу лиш вам,
а іншим – "зась!" та "цить!"
(На усмі́шки нині –
сильний дефіцит!)
Добре слово тепле
стрінеш рідко теж...
У мішку парує,
мов делікатес.
Не Микола я,
ба більше – не святий.
Не для кожного тому
гостинець мій.
Як наважусь:
сам дарую, без послів
лантух, повен
щирих усмішок та слів.
І тоді стається диво:
мов вуаль,
із очей летить полуда
в темну даль.
Дивним сяйвом
цілий обшир залива
мій мішечок, –
теплі у́смішки й слова...
© Сашко Обрій.
18.10.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2023
Потяг вже не вперше рушив у Карпати,
щоб лишити спогадів мільйон.
Та не перевершить, та не відібрати
їм у мене Актівський каньйон.
Ні правічні брили, валуни й обриви,
ані ковилу, ні звіробій...
Вдалеч бездоріжжям знов до тебе брів я,
вірним залишаючись тобі.
Ти мене незмінно ждеш погруддям гордим,
велетнем, закутим у граніт.
І щоразу зводиш з пінним Мертвоводом,
що в степи порогами гримить.
Мчу до скіфських капищ, де гранітні лапи
у ріці полощуть божества,
в край, що орди кляті не змогли здолати.
З них тепер в ріці – лише жорства.
На шість сотень амфор дітьми Аріанта
вилитий зі стріл, загруз казан.
Вміли воювати готи, скити й анти,
ставши тут героями сказань.
Вкляк похмурий ідол в брамі до Аїда –
від гостей нежданих оберіг.
Та в підземне царство двічі не увійдеш, –
крутить бурунами крізь поріг.
Тут лишились жити прапотомки скитів,
де тепер пірнаю я в купель.
Б'ється рівним пульсом диво нерозкрите,
Скіфії осердя – Ексампей!
Вкотре, в двадцять перше, в це хитке століття
за каноном нищиться канон.
Тільки незнищенний той шматочок літа,
що вертає в Актівський каньйон...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2023
Перший осінній невпевнений грім
гримнув камінням із неба.
Хто я тут? Зоряний маг, пілігрим?
Звідки панічна потреба
палко крутити земний барабан
із намистинок-сансарин,*
щоб проживати сліпого раба
пристрастей, прагнень та марень?
Де і коли зацарює межа,
де відвоюю кордони –
щит від роїв несвідомих бажань,
дивних блукань коридорних?
Розум, – прудкий невгамовний мавпун, –
носиться з віття на віття.
Де той кінцевий невидимий пункт,
ключ від безмовного світу?
Вмить віртуальність безжально ковтне,
в очі вростуть окуляри.
Гра не моя знов засмокче мене
в дикий земний бестіарій,**
в котрому вкотре згадати себе –
квест не найлегший, а втім я
чую: осіння хмарина-цебер***
будить-накрапує в тім'я...
© Сашко Обрій.
* алюзія до колеса Сансари — нескінченного циклу страждань в буддизмі, індуїзмі, джайнізмі, сикхізмі та інших дхармічних релігіях.
** У стародавньому Римі – приміщення для утримування і догляду хижаків – левів, тигрів, пантер та ін. при Колізеї.
*** цебро або цебер — велика дерев'яна посудина, конічна або циліндрична, має вигляд зрізаної діжки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2023
Цей сміх, він був уже колись,
і крапав біль з очей намоклих.
А Віз над вереснем завис
і над життям, мов меч Дамоклів.
І злободенна метушня,
і сенс життя без сенсу жити, –
це все було, а Віз щодня
дивився крізь зіркове сито,
як я життя за барки брав,
радів, тужив, ілюзій повен,
крізь сотні видуманих драм
я захлинавсь, мов човен в повінь.
За роком – рік, за віком – вік
в життєвих борсався баюрах.
Що за невтомний чоловік? –
давалась диву ніч похмура.
Летіла вдалеч тьма епох.
Куди уже, здавалось, довше?
А Віз, як завше, нам на двох
пересипав зірки у ковшик.
Зачудувався сивий степ,
окраєць місяця схилився:
глядів, як погляд мій затерп,
на Віз утупившись у висі.
Усесвіт, мов хамелеон,
міняв забарвлення і лики,
а Віз, крізь вереснів еон,
такий же мудрий і Великий,
немов крізь сон, пробіг, промчав,
я ж біг під ним життя шалене,
забувши, що прийде той час,
коли в степу знов звівши нас,
востаннє глипне він на мене...
© Сашко Обрій.
05.09.23., Гард
малюнок - Олег Шупляк
Посилання на ютуб-версію:
https://youtu.be/7oW83cQXbl4?si=WNffZlG0W4sWmKKI
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2023
У нетрях, де немає місця думці,
де не вщухають ґвалт, плітки й сварки,
збігаються докупи однодупці, –
горілку цмулять, палять цигарки.
Кричать, що їх тепер – критична більшість,
що сила в них – вирішувать "діла".
А тих, що тверезіші й розумніші,
сидіти тихо мама "раділа".
Свідомість колективна і роздута
у наших однодупців-молодців,
на вигляд – як одна велика дупа,
аж хрестяться в церквах святі отці.
Тож нею однодупці звикли думать,
бухать, "рішать діла", голосувать.
Хто проти – всі давно лежать по трунах,
або мовчить – не пікне кожен гад.
А раптом в мережі підступно пікне –
збіжаться однодупці, вчинять срач.
Лунає з дуп на все містечко рідне
свобода пуків аж по Джарилгач.
Що вдієш тут? Паскудна Калі-юга.
Дебільшість в божевільні за кермом.
Зловісна карма шкіриться, катюга.
Мовчать додаток "Дія" й поміч друга.
Зарадять тільки віра й мантра Оммм....
© Сашко Обрій.
05.09.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2023
Світ – незбагненний, карколомний і двоякий.
Тим більш дивуюся, чим більше в нім живу.
На літо в сіні дві айтішниці-доярки
за ноутбуками засіли у хліву.
На цьому тижні три корівки отелились.
У свиноматок розпочався опорос.
Дівки попорались з худібкою і диво:
літають сайти і гуде гарячий проц.
Ніхто й не думав їх роботою карати.
Дівки ніколи в ній не бачили тортур:
зрання почмокують доїльні апарати,
на вечір клацають сітки клавіатур.
Не бракне сили у Параски і Одарки:
встигають поратись на декількох фронтах.
Дзюрчить молочка; поряд – хакерські атаки
поразки терплять від доярчиних атак.
На тік сумлінні хлібороби зносять збіжжя.
В бідонах піниться й парує молоко.
А десь в московії тріщать валютні біржі.
Це все – айтішниці-доярки крапка ком.
Дівки обплутали всесвітнє павутиння,
в полон здаються штучні нейромережі.
Їх, роботящих, не знайдете попідтинню.
Своїх доярочок, селяни, бережіть!
Життя бурхливе й небезпечне, мов брояки*.
В нім помічниць подібних більше не знайти.
У нас в селі живуть просунуті доярки,
найкращі в світі, у сараї і в ай-ті!
© Сашко Обрій.
* місцева назва, характерна лише для Побужжя та Дністра, означає елемент річкового перекату або ж сам перекат.
Найближчими синонімами слід вважати поріг, бурун, водограй, вир.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2023
Мені ще рік тому занудно стало,
коли вона вступала в монолог.
Та Ганя лепетала й лепетала:
аж нас на пляжі снігом замело!..
Посиніли й скрутились бідні вуха
в тісній трясовині невпинних слів.
А пристрасна, натхненна лепетуха
на мене висипа́ла свій архів.
Я знав, що від її палкого шалу
моїм стражденним вухам не втекти.
Непевній тиші місця не лишала.
І в простір додавала густоти.
Я тряс її, будив, гойдав і штурхав:
"Отямся, так і вік твій промайне!"
Вона ж трусила з мене штукатурку
й мастила витребеньками мене.
Та їй було, по правді, й неважливо,
чи слухав я, знеможений, її.
Молола язиком словесне мливо,
аж терпли і німіли солов'ї.
Ніхто спинить не в силах лепетуху!
Розбурхалось цунамі з теревень.
Весь Всесвіт від безсилля і розпуки
реве та стогне, стогне і реве,
мов відданий тобою на поталу,
приречений до скону відтепер,
щоб ти у ньому вічно лепетала,
не стежачи за плином тисяч ер.
Та я б тебе ще трішечки послухав.
Хоч тиша – безпорадна і хитка! –
люблю тебе, сердечна лепетухо.
Тому хай знов і знов із вуха в вухо
бринить нестримна сповідь, мов ріка!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2023
Життя складається як з радісних моментів,
так і з падінь, поневірянь, утрат сумних.
Тихіше трахайтеся, друзі, у наметі,
в нічних ялинах, між людей, грибів, суниць.
До зір найвищих линуть стогони рішучі.
І це прекрасно! Цілий табір двиготить.
Та я не хочу в цій виставі брати участь.
Я хочу спати, юна дівчино. А ти?
Тобі, я знаю, молодесенькій, не шкода
ані сусідів, ані голосу, ні слів.
Твоєї розкоші сьогоднішній господар
видобуває з тебе вистражданий спів.
Бере баре, і витиска найвищі ноти
на твому тілі і з усіх його щілин.
Іде углиб, немов шахтар. А ти із рота
струмуєш клятвами, що "він такий один".
Дрижить усе довкола вас несамовито.
Тріщать гілки, ялинки, вуха і тини.
А хтось в мені, пихатий, злий і хамовитий,
нестримно хоче ваш Везувій зупинить.
Шумлять кометами вгорі космічні далі.
Передчували цей момент мільйони ер.
А я тепер на все життя запам'ятаю,
як зачинався у Карпатах волонтер.
Лежу в наметі. Чую: виверження близько.
Пірнаю в сон, та будить стогін знов і знов.
Тихіше трахайтесь! - в коханців криком блисну, -
чи глибше в ліс перенесіть свою "любов".
Та їхнє "до ре мі фа соль" дослухать мусив
до апогею, що світанок оросив.
Опісля серій опівнічних землетрусів,
в траві зостались від любові та укусів
лишень холодні нацюцюрники й труси...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2023
У крамниці на касі з продуктом стою.
Врешті решт підійшла моя черга.
Дістаю несміливо покупку свою.
- Що у вас?
- "Поцілунок... негра".
Озирнулося кількадесят покупців.
Побілів молодик-африканець.
У повітрі мовчанка обрала курсив
і "РАСИСТ" жирним шрифтом чеканить.
Що робити? Мовчання зґвалтують за мить,
згодом лють перемкнеться на мене.
Чорний жарт маркетолога підло стримить
з пачки печива, в назві знаменній.
Мить: візочки і кошики в ціль полетять,
збивши з ніг волоцюгу-расиста.
Сіль, ковбаси, томати і яйця курчат
вже ніхто не наважиться їсти.
Ось підніжка. Немов у кіні, я лечу.
У повітря продукти знялися.
Африканець з проходу зриває ланцюг.
І кастет дістає дядько лисий.
На льоту прочитаю сяк-так "Отче наш",
похрещусь. Тричі. Справа наліво.
Пачка печива стрімко, зловивши кураж,
протаранить з розгону коліно.
К бісу печиво, негра і лібералізм:
на собі його вчувши цілунок,
я лежу на долівці, під касу заліз.
Люд озброєний, суне і суне.
Вже за мить, задля вічного миру й добра
хтось межи очі печивом влучить.
Придивляюсь, а там: "Поцілунок – не гра".
Щоб ти скис, маркетологу с*чий.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2023
Пісні, веселощі й розмови
навкруг вщухали в той момент,
коли уперто знову й знову
сусід Микола їв цемент.
Трясли бунти, епохи й гасла
за континентом континент,
зірки народжувались й гасли,
а наш Микола їв цемент.
У мить найвищого натхнення
він плямкав ним, немов це мед!
Забувши все, ба, власне ймення,
прораб Микола їв цемент.
Він жер його несамовито,
корито з ним хапав і товк,
мов шанс востаннє кайф зловити,
трусив для ситості пісок.
Він кам'янів і був готовий,
мов ідол, йти на постамент,
аби лиш їсти знову й знову,
мов манку, зраночку цемент.
Він звик його з дитинства їсти,
як батько, дід, і прапрапра...
В його геном священним змістом
всотавсь цемент з піском Дніпра.
Коли сміялись всі навколо:
"Ти - безнадійний рудимент!"
Не зупиняло це Миколу:
Микола тупо їв цемент.
Він знав, що рано, а чи пізно
весь світ посиплеться в момент,
але залишиться залізно
його улюблений цемент.
Коли хиталися системи,
він мав вагомий агрумент:
крізь війни, темряву і терни
допомагав пройти цемент.
Центнер цементу зранку з'ївши,
він брав робочий інструмент
і йшов на серцю наймиліший
завод "Микола-їв-цемент"!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989805
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
Безстрашна амазонка й провідниця
у світ стихій, шаманів і вовків,
ти змінювала стійбища і лиця,
онука степових кочовиків.
Підморгувала ратушам і ринвам,
на Ворсклі – коропам, сомам – на Пслі,
і, стримано промовивши "Ірина",
даремно не розтрачувала слів.
Бо знала їм ціну і їхню силу,
бо справжність цінувала над усе,
бо в серці рідний край, мов скарб, носила.
Зростив тебе з роси й свободи Псел.
Промінчик грав на м'язах мужніх вилиць
і слалась по-хлоп'ячому хода.
З твоїх очниць нескорено світились
нестримний ризик, врода молода.
Мисливським духом дихала з дитинства,
пізнавши безліч викликів і лих,
була самим життям – прадиким, чистим
і ватажком зірвиголов малих.
Тепер же, впавши поглядом жагучим,
раптовим жаром груди обпекла
і зникла в лісовій одвічній гущі,
лишивши в серці грудочку тепла...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023
Край пташино-комашиний.
Рай з ромашок і люцерн.
Бузковіють конюшина
з нерозлучним чебрецем.
Тлом смарагдових мережив
хтось мій зір заполонив,
крадькома за мною стежить
зі смерек і з полонин.
Хтось прозорий, невловимий
вибухає в скринях скронь.
Ось він зник, а ось він виник,
сполошив верхівки крон.
В простір рунами зашитий
і в гуцульські килими,
він воліє залишитись
соколиними крильми,
шумом дикого потоку,
співом вранішніх пташат,
кількома рядками хоку
він штовхає водоспад.
Я за ним вже трішки скучив.
Чую – з річкою – крізь сон –
підвісним містком скрипучим
він співає в унісон.
На горі щодня корівок
пасовиськами веде
Дух Гуцульський... Певно, мрійник,
має серце молоде.
Пурхнув потайки між китиць.
Хтозна... Може якось з ним
я захочу залишитись
у полоні полонин?..
© Сашко Обрій.
16.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2023
На мир, тонкий, мов нитка шовку,
що пряв у листі шовкопряд,
зійшлись в танку з краси і шоку
мільярд епох, вождів мільярд.
З ниток лилась врочиста велич,
спліталась в Боже полотно.
А громіздкі гранітні стели
міста стирали в порохно.
Сталева зброя з п'єдесталів
гарчала й чавкала людьми.
А шовк ниток міцніше сталі
тримав крихкий, непевний мир.
Як війни кров'ю ремигали,
весь світ узявши на гачок,
життя, порізане на галас,
зшивав маленький хробачок.
На клоччя тишу рвали ядра,
ракети, "гради" і громи.
Та шовкопрядів міріади
щораз новий сплітали мир.
Коли ж, розтрощений на друзки,
півмертвий світ в судомах чах,
його прядун багаторукий
тримав на крихітних плечах,
вплітав смереки й ружі в рядна
для наших спраглих підошов,
щоб ми, забувши шовкопряда,
топтали мир і спокій знов...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2023
Мабуть багато хто з вас свого часу слухав пісні одеського гурту Fleur. От і я почув нещодавно у виконанні (не буду казати, кого саме) пісню "Шелкопряд". Сенс пісні і музика дуже сподобалися і вразили мене. Подумав: "От би перекласти українською!" І наступного ж дня натрапив на переклад пісні, який зробила сама ж солістка гурту Ольга Пулатова, перейшовши на українську після 24 лютого 2022, адресувавши пісню українським волонтерам. Але я не покинув спроб власного перекладу пісні. От що з цього вийшло:
ШОВКОПРЯД
Я непомітно на дереві, в листі
існування наповнюю змістом:
я пряду свою нитку тонку.
Нас так багато на дереві, в висі.
Кожен з нас шовкопрядом вродився,
і пряде свою нитку тонку.
А моря набиралися вщерть по краплині.
По піщинці зросталось каміння.
Ціла вічність - це, мабуть, так довго!
Мені б тільки
свою крихітну лепту внести:
за життя швидкоплинне сплести
хоч малесеньку ниточку шовку.
Хтось в павутиння релігій піймався.
Інші марять прибульцями з Марсу.
Я ж пряду свою нитку тонку.
Хтось у секретах світів бачить силу.
Хтось на міць випробовує брилу.
Я ж пряду свою нитку тонку.
А моря набиралися вщерть по краплині.
По піщинці зросталось каміння.
Ціла вічність - це, мабуть, так довго!
Мені б тільки
свою крихітну лепту внести:
за життя швидкоплинне сплести
хоч малесеньку ниточку шовку.
Бачиш
моє прядиво між гілочок?
Я - безмежно малий хробачок.
Світ скажений шугає повз мене.
А ми
тихо лапками тчемо щоднини
невагомі тоненькі тканини,
ця велична краса - ледь вловима.
А моря набиралися вщерть по краплині.
По піщинці зросталось каміння.
Ціла вічність - це, мабуть, так довго!
Мені б тільки
свою крихітну лепту внести:
за життя швидкоплинне сплести
хоч малесеньку ниточку шовку.
(2 рази)
© Текст пісні гурту Fleur (Ольга Пулатова).
Переклад з російської - Сашко Обрій.
Посилання на пісню:
https://on.soundcloud.com/RLqLL
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2023
Життя співало, грало, танцювало
натхненним, безтурботним малюком.
А я, сліпий, втискав його овали
в квадрати суджень, принципів, ікон.
До крику, до синців, до скрипу й хрусту...
Душив до божевілля, ґвалтував.
І сам для себе став страшним Прокрустом,
у рамки кожен втиснувши овал.
Життя загнавши в стійло, звівши мури,
в темницю сам себе посадовив.
З очікувань, страхів створив тортури
і сам відгородив себе від див,
узявши в рів невільницьку фортецю,
пустивши крокодилів, анаконд.
І ніби мій малюк змиривсь, притерся, –
колись живий, грайливий антипод.
Малюче, як ти? Звик тебе не вперше,
вмертвивши, за живого видавать.
І сам себе, здавалось, перевершив,
поставивши міцну, надійну гать.
З найкращих міркувань моя запруда,
з турботи і любові – мури й рів.
Умов немає кращих, і не буде –
я сам себе й життя перехитрив!
Та час промчить: земне у Лету кане.
Чи дам життю я дозвіл – розцвісти?
Я – хвиля на поверхні океану,
в якого глибина своя і стиль.
Що думає про це мізерна хвиля?
Вона дрейфує таїнством життя.
Танцюй, співай, малюче сонцекрилий!
Ти – чисте полотно, ти – справжній я.
© Сашко Обрій.
09.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
Щодня – нове народження. Щоранку –
малесеньке життя, новий забіг.
Черговий день, всевладний, мов оракул,
збиває з пантелику, з ритму, з ніг...
Цілком йому до рук віддавши віру,
здаюся добровільно у полон,
мов здобич, що сама у пащу звіра
покірно йде з опущеним чолом.
На що в прийдешній день себе розтрачу?
Куди й пощо спішитиму у світ?
Шулікою шугну, або, мов качур,
зачну свій непоквапливий політ?
Розправлю в дужім леті плечі й пір'я
чи знов впаду з поламаним крилом?...
В польоті зі зневір'я у безвір'я,
або ж до сонця, – прямо, напролом?
Чи стане сил насмілитись, почути
себе у шумі й хаосі думок,
до себе, через брехні і причуди,
до щирості здолати хоч би крок,
збагнути, крізь страхи і перепони,
що кожна думка ставить під приціл
життя ще недописаний тритомник
і як би світ не грався в непритомність, –
все ж ціль зловити й втримати в руці?..
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Заслало серце сизими димами.
В чаду тривоги розум очманів.
Тобі прощаю все на світі, мамо!
І ти за все-за все прости мені...
За трунок із презирства і образи,
за холод неуважності і втеч.
Прости мене за все-за все й одразу!..
І я тебе за все прощаю теж...
У цім весь я: тікати і вертатись.
Тужити. Без заламування рук.
Прости. Люблю. Скажи про це і тату.
Скупа сльоза. Нове прощання й рух.
Мій Буже, – сивий батьку, земле-мати,
і ви мене, як можете, – простіть...
Вас обіймать-не переобіймати!..
Й писати вам зізнання непрості
стократ перепрожитими словами,
простими й непростими водночас.
Прости мене за те, рідненька мамо,
що так, як всі, не вмію жить життя.
Воно, уперте, в руки не дається!
У нього, мамо, – власна течія...
Довірся долі. Доля грає п'єсу.
У ролі головній – усе ще я.
Вона, незрозуміла ще допіру,
з крутими поворотами. Проте,
горнило втеч в мені гартує віру,
що в серці тліла-скніла, мов протез.
І я встаю. Дими-омани тануть.
Ривком долаю сумнів-терикон.
І знов живу й люблю... для тебе, мамо.
І знов життя рябить від перепон.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2023
Тепер тут тільки вітер степом свище
й круки клюють козацькі кістяки...
Спливла доба Каховського морища –
кривавий слід катівської руки.
Зійшла на пси проказа більшовицька.
В роздоллі мріє кожен колосок.
Лиш дим заводів в небі вільнім виткав
своє давке, загрозливе ласо.
Заводів, що зросли на цьому "морі",
жлуктили воду жадібно з Дніпра.
Хто знав: із мулом горя і терору
нагору зрине море вбитих правд?
Хто знав, що верне доленька на місце:
водоймище, а з ним – совєцький дух
помруть від рук нащадків комуністів,
і звільниться від пут Великий Луг?
Хай брешуть: "Скільки літ спливло відтоді,
і щасть, і бід, і душ людських, й води,
і в нашого стражденного народу
який вже за рахунком поводир?"
Та ми до зір трюхикаєм крізь терни
і нас ніхто не в силах зупинить!
Прокинувся старезний характерник –
Великий Луг, змінивши рух планид.
Спливла доба убивчих водосховищ.
Тюрма народів канула в архів!
Нарешті з ніг і з рук струсив окови
Великий Луг – колиска козаків.
Хай нам пройти судилося крізь жертви,
крізь авіаудари й сотні лих, –
в нас давній дух ожив, допіру мертвий!
Ще вродять долі й сотні кілометрів
із добрих справ – великих і малих.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2023
Світ мій закружляла, наче дзиґа,
жадібна глибінь твоїх зіниць.
Я лежу, допоки сонце зійде,
в тебе на колінах горілиць.
Я лечу в провалля. Шансів жодних
десь таки знайти жадане дно
в цій гіпнотизуючій безодні,
де втонуть судилось все одно.
Лину в недосліджену стихію,
мов малий, беззахисний плаксій.
Інших не лишається шляхів, як
повністю довіритися їй,
всі страхи й тривоги відпустивши.
Зрештою, її обрав я сам,
цю твою запаморочну тишу.
В ній – незвична музика, й краса,
що не кожен внадливий музи́ка
здатен роздивитися її.
Крутить в голові і в серці дзиґа, –
вир очей невичерпних твоїх.
© Сашко Обрій.
13.06.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2023
Оркестрами коров'ячих дзвіночків
гуцульський край відлунює в мені.
В багатовіковій молитві мовчки
заклякли гори з селами на дні.
Молитву цю підсилюють балади
ціпких цілодобових цвіркунів.
Від Писаного Каменя до Лади
вві сні щоночі лину на коні.
На Теплу гору, в край, де обороги -
мов стражі хат, спрямовую свій лет.
На обрії напнули сніжні тоги
Говерла, Піп Іван й увесь хребет.
Свавіллям диких міст в полон закутий,
вертає до життя змертвілий дух.
Гуцульщино, до тебе, крізь Покуття,
на сповідь і на прощу я іду.
Штовхає серце, в пошуках горіння,
сюди, де гомонить зі мною світ,
де мріє у сусідській Криворівні
пречистий дух Параски Горицвіт.
Де манить спів карпатської телинки,
де тіні предків сплять у забутті.
На килимі ж гуцульському ялинки, -
мов духи гір, прадавні і святі.
Танцює з ними в хмарах Параджанов.
Хтозна, чи наяву це чи вві сні?
Та знов мене в дорогу проводжає
самотній крук на вичахлій сосні...
© Сашко Обрій. Поезія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023
Як зникне позаобрійна дуга
і смерк ковтне гаїв рожеве мрево, -
не стрекотом, не тьохканням, а ревом
принишклий гай прониже птах бугай.
Сполохався вечірній очерет:
суперникам погроза? шлюбний заклик?
На нитку реву спокій нанизати
пернатий примудривсь. Урвався рев.
Та де ж він? Розчинився, чарівник,
рябий, на тлі рябого очерету,
наспівуючи грізну оперету,
рибальські проводжаючи човни.
Про що пташині мариться в ріці?
Сьогодні в бузьких плавнях їй насниться
граційна і турботлива самиця,
в гніздечку пташенята-бугайці.
Трембіту-шию виструнчивши ввись,
хизується міцним і гострим дзьобом.
Межу не перетне чужинець жоден:
фазан, куріпка, рій перепелиць.
Насмілишся? Тоді вже не благай!
Чекає на гостей жорстка розправа.
А згодом знов загубиться у травах
розвідник невловимий - птах-бугай.
Аж раптом... Грім? Теля? Гудок? Сурма?
І птах - не птах... Відлуння потаємні.
То втнув на інструменті-бугаєві
бешкетник-музикант басовий марш.
Зненацька стрепенуться всі гаї,
в селі заллються дзявкотом собаки,
У відповідь музи́ці, в такт, набатом
озвуться з очерету бугаї.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023
В балках, по селах квітневе засилля
попід небесним люстром:
пишно й духмяно справляють весілля
сніжні мережива крон.
Всупереч війнам, смертям, небезпекам,
січі нещадних дощів,
квіти в серцях підіймають естета,
ба, в найтемнішій душі!
Будять сновид і заманюють гіллям
в чари пахучі народ,
ґречно стрічаючи хлібом та сіллю,
вибухом млосних пишнот.
Після ніхто вже не буде колишнім.
Ба, найчерствіший харциз!
Воїни квітня - жерделі та вишні -
чинять повсюдно, між гамору й тиші,
повний краси, екзорцизм.
© Сашко Обрій.
11.04.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981465
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2023
Щоглибше тиші зачерпнути б,
крізь товщу вод, де вкляк маяк.
До тебе прагну, тьмою скутий,
невичерпальносте моя!
Мій батискаф заглох, тож поки
я запускаю двигуни,
чекає десь глибинний спокій
і спокуша - чимдалі, вниз.
Шторми чигають на поверхні
і шал акулячих пащек.
Стократ сильніш за їхні брехні
в мені нуртує спрагле "ще".
Воно ятрить, не відступає,
воно дає чіткий наказ:
не повертатися без таєн,
які приховує мій "Аз".
І я здаюся, мореплавець,
покірний, тихий, мовчазний.
Мій розум здався. Переплавлять
його занурення і сни,
в яких усе ж дістався дна я,
хоч під питанням: що є "Я"?
Та там, на дні, усе вже знаю.
Пірнаю вглиб, крізь яв із нав'ю,
крізь страх
і морок
незнання...
© Сашко Обрій.
07.04.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2023
І Залізняк, і Сава Чалий...
Та хто тут тільки не бував!
А ми ще край свій не вивчали!
Про що мовчить він між заграв?
Що вкарбував граніт у пам'ять?
Яка в нім істина гірка?
Для чого кличе нас і манить
у вир порогів Бог-ріка?
До чого вперто закликає
своїх нащадків Бузький Гард?
Душа і серце неприкая...
ні !.. Жити в спокої не варт,
коли тебе, мій любий краю,
живим ховають!.. Бачу я,
як тихо, в муках ти конаєш,
і очі тонуть в ручаях...
Чому людцям такий байдужий?
Ну чим ти, краю, не Едем?
Невже ж тебе, стражденний Буже,
ми в домовину покладем?
Невже в болоті захлинутись
тобі дамо, без боротьби?
Невже в злочинстві візьмем участь?
Невже і досі ми – раби?
Вже й степ – не степ: літопис шрамів
на спині Байдиній німій...
Розворохобилися рани:
це зайди край катують мій!
Невже козацький степ під воду
тихенько булькне – і... нехай?
Невже, заводу на догоду,
ми доїмо славетний край?
Невже ж то вольницю, святиню
пережуємо, наче хліб?
Плюють завезенці у спину.
Пускають хитрощі у хід.
Їх засліпили ізотопи
урану-235.
Невже людці мілкі затоплять
одвічний скарб,
за п'яддю п'ядь?!.
© Сашко Обрій.
20.02.23
Посилання на кліп:
https://youtu.be/sbDFeH6yyKA
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2023
Він гордо прогорлав: я – українець!
Заср*всь по вуха, справився й сидить.
Чума довкола, війни і руїна,
та він – патріотичний ерудит.
В усіх його нещастях ворог винний,
в квартирі ж – все блищить, немов кришталь.
Бо він свідомий чи не з пуповини!
Дарма, що занехаяв рідний край.
Повчаннями не край "свідому" душу
і розум зайвий раз не пантелич,
бо ще за Неньку, стрінувши, задушить!
Тож писочка стули і топай пріч.
Стоять хати розбиті і дороги.
Та й біженців – не перший міліон.
Що в слові "Україна" дорогого
для тебе, бісів ти хамелеон?
Було спочатку слово. Боже милий!
Хоч плач, хоч вовком вий, а хоч – кричи:
такі, як ти, це слово знецінили, –
плюгаві пустодзвони й шмаркачі.
На полі і в душі – суцільний пластик.
На фронті ж віддають щодня життя
за землю, що встигає хтось обкласти
податками, байдужістю, сміттям.
© Сашко Обрій.
15.01.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2023
Зимі замерзле гузно вже не раде.
В сільській хатині холодно мені.
І лиш одне електропростирадло
зігріє душу й дупу в зимні дні.
Не гріє так сокира у сараї,
що впала, наколовши в'язку дрів.
Життя й думки неначе завмирають...
Ще б трохи: закоцюб, або здурів.
Та ось в розетку різко входить штекер,
по сраці розливається тепло!
Хапала дрижаки – нарешті спека! –
шкварчить, мов сало, впавши на тефлон.
Та пар кісток не ломить, що ж до м'яса –
зомліло, вгрузло в ліжко! – Ну й дива!
Веранда густо інеєм взялася, –
старезна сива баба-удова.
Пірнаєш в простирадло, мов у ванну.
Злились в екстазі ср*ка і душа!..
... Щоб довгими зимовими ночами
їх дзен гойдав і сон не полишав!
Мороз-хижак скрипить дверима, падло,
у шибку зирить, ікла вишкіря...
Та з байковим електропростирадлом
мені по кісточки – усі моря!
Нарешті увімкнули в хаті світло!
Знов зніме простирадло з дупи стрес.
Як і душі, – далеееко їй до літа...
Та їх обох зігріє тех. прогрес!
© Лесик Небокрай.
( Сашко Обрій )
14.01.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023
Біла чапля, мов смуга,
поволі кружляє над Бугом,
Біла смуга життя мого
зринула, скинувши біль.
Біла птаха крилом повела
і розвіяла тугу.
Розляглася над Бугом,
мов долі пречистий сувій.
Чорний крук прошмигнув
наді мною, над скелею, світом,
завернувши у рік,
що учора в мені відболів.
Чорний крук понад Бугом
лиш крякнув... і зник, наче вітер,
мов непрохане лихо,
згубився в глибинах полів.
Чорно-біле життя
тихо скресло, мов крига, над Бугом.
Розлетяться птахи,
з ними смуток майне вдалині.
Ява барвами зблисне,
немов чудернацький папуга.
Тільки чаплі над Бугом
ще довго біліти в мені...
© Сашко Обрій.
05.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2023
Бентеги, роздуми тяжкі
навіяв світ омани.
Думок послабивши віжки,
ранковий Буг в тумані
у вогкій тиші слухав я,
вдивлявся в сивий безмір.
В очеретах, - я чув, - стоять
січовики кремезні...
Тютюн у люльках пихкотів,
немов туман в тумані.
Я бачив бузьких ватажків,
козацьких отаманів...
Ранковий Буг, неначе Стікс.
Ось човен, перевізник.
Та рано ще на інший бік -
ні знань, ні звань, ні візи.
© Сашко Обрій.
24.12.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2023
Наслухаю порогів сумну оперету.
Вітер піну здіймає над збуреним склом.
Серед Бугу заборсався кущ очерету,
мов рибалка, що в бурю бурунить веслом.
Не для слів ця місцина з безмовності й звуків.
Тиша будь-яке слово в брехню оберта.
Біла чапля над Бугом, мов біла розпука,
що бентежить, ятрить, мов життя вагота.
Сіра сірість сіріє між вогкості й моху.
Понад скелями крук одинокий вита.
Над кущем очерету, оклигавши трохи,
понад Бугом витає моя самота...
© Сашко Обрій.
11.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2023
Водосховище нижче.
Водосховище вище.
Як там Буг? Чи живий ще?
Як там Буг? Чи живий ще?
Чим сильніше – водою? байдужістю? – нищим
цей річками й віками порізаний степ?
Як там Буг? Чи живий ще?
Як там Буг? Чи живий ще?
Ще подекуди жевріє, в мареві спек.
Гребля греблю підперла, мов кореневище.
Вийшов Буг з берегів. Скрізь – болото і мох.
Як там Буг? Чи живий ще?
Як там Буг? Чи живий ще?
Що малечі знедоленій передамо?
Над травою кудлате, загусле димище,
мов Дамокла, вогонь протинає мечем.
Як там Буг ? Не замовк?
Ще порогами свище?
Чи лишилась хоч крихта надії на "ще"?
Водосховище нижче.
Водосховище вище.
"Ще" на "щем" перейшло.
Як ти, Буже? Живий ще?
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2023
Мокне, кисне, розкисає
рідна ґардівська земля.
Без АЕС, мов без кресала:
світ без світла, на шаблях.
У старій макітрі хтивій
апетит всякчас росте.
Все життя у перспективі, –
мов безлистий, млистий степ.
Як замерзнуть нозі й руці,
годі бавитись в степу! –
Слухай в темряві, у грубці
тріскотливий тихий пульс.
Степ розкис. Заснув чорнозем.
В баговинні спить краса.
Хоч промерзли руці й нозі –
віра й дух не розкиса.
Будуть дрова тріскотіти,
мов розбомблені мости.
Будуть брови в мирнім світі
на вожді, в труні рости.
© Сашко Обрій.
25.11.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023
Росту без пут, але і без подяк,
колючий Бугогардівський будяк.
Буяю бур'яном між кріпаків,
між балок, скель, курганів і степів.
Цвіту і тішу стебла молоді
відлунням запорозьких володінь.
Пахтить пурпурна квітка з колючок.
Пульсує в грудях бубон з кулачок.
Буває, біжучи навпрост, по хліб,
на мене наштрикнеться пішохід.
Здебільшого ж, як тихо на посту,
нікого не чіпаючи, росту.
Коли ж несеться степом вітер змін,
того, хто одцурався чи не зміг,
колю углиб шипами, без жалю,
заброд завжди дратую, люто злю.
Як більшає довкола добрих справ, —
вертаюся додому, в лоно трав,
де нишком колючки свої гострю,
бо з ними ще ставать мені на прю.
Лишень перезимую абияк,
й на весну, Бугогардівський будяк,
знов голову рожеву випну в Буг,
нескорений колючий відчайдух.
© Сашко Обрій.
29.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979197
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023
Як хочеш: вір, або не вір.
Та найдовершеніший вірш
напише в полі вітровій,
і обважнілі ґрона зір,
криштальна тиша в серці Бога.
Досвітня тиша, і у ній -
в степу торішній деревій,
нечутний змах звіриних вій,
це все і є - найтонший вірш,
людська ж фантазія - убога.
Мій слух учора підстеріг,
як тільки вийшов за поріг,
як в тиші сонні комарі
його читали угорі,
і спів пташиний понад Бугом.
Він, невловимий і леткий,
не вихвалявсь ні перед ким,
немов розмірений акин,
переливав свої рядки
в моє, до цноти спрагле, вухо.
То був не плач, то був не сміх,
то розлилася, мов у сні,
теплом по тілу навесні
найдивовижніша з утіх -
творіння світу незбагненне -
рядки, що світ пульсує в них,
у візерунках неземних,
ніяка сива мудрість книг
не порівняється із ним.
Він жив мільйони літ до мене.
З'явився - зник, з'явився - зник,
мов невловимий чарівник.
А ти в його рядочки вник?
Ото й усе, що - смик та смик...
Вервечка смикань - наші вірші.
Коли його, мов пил, несе,
він засіва собою все.
Крізь час тече, немов глясе,
неперевершений десерт,
нас нанівець, поетів, звівши.
Не віриш? Спробуй - перевір.
Сягни найвищих сфер і зір,
торкнись галактик, чорних дір,
і на його тонкий манір
поруш своїм творінням тишу.
Словами світ розкрай, розріж -
від цього він не стане гірш.
Завжди лишатиметься "між"...
Та вже спливає вірш про вірш,
який ніколи не напишуть...
© Сашко Обрій.
01.04.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
Дерева вклякли, босі, безголосі,
за ними вслід – безглузді клапті слів.
Минає у селі вже друга осінь,
моя відлюдна осінь у селі...
Хоч досі в листопаді часом тепло,
та в серці – щораз більший буревій.
Тут рай тобі, і тут же, поруч – пекло,
в твоїй, забутій Богом, голові.
Щипають перші приморозки зранку.
І грубка в хаті знову просить дрів.
Думками повну голову, мов лантух,
несу крізь дні і сумніви старі.
Крізь спогади – веселі й невеселі,
крізь лиця перехожих – добрі й злі.
Та як не пнись – не стрибнеш вище стелі,
заввишки кілька криків від землі.
Засипали дерева землю листям.
Землею бродить колір, наче лис,
рудий і тихий, з подихом землистим,
і з поглядом, потупленим униз.
Рудий і тихий, блиснув оком місяць,
зловісний листопадовий хижак.
Втікає другий рік осінннім лисом
туди, де неповернення межа...
© Сашко Обрій.
12.11.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2023
Ранковий степ. Імлистий сад.
І тьма росте. І листопад
термосить листя денно й нощ...
... немов листи від листонош.
Заглух у літі спів цикад.
Лиш гул далеких естакад
пірна між гардівських сава́н,
в тернистий спадок листувань
між духом осені й теплом.
Хоч холод тягне у полон,
та листопад – ще той хитрун:
нагрів повітря, скелі, ґрунт...
Про те, що гумор цей – тонкий,
лиш нагадають кістяки
сумних, оголених дерев.
І деревій, що всох... Дарем-
но в серце знов крадеться сум.
Шукаю поглядом красунь –
тендітних горлиць на дротах.
І холодок, мов сизий птах,
у небі пурхає. З пір'їн
ростуть хмарки. Небесна рінь
спускає млу в ранковий сад,
де сонно кліпа листопад...
© Сашко Обрій.
06.11.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978709
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2023
Прийшов у село й на дерева напнув
свій плащ повновладний жовтень.
Природа дрімає... Я ж вийшов зі сну
в одне з чергових оговтань.
Горіх із листви та нічних шарудінь
прослав під ногами ковдру.
Згасає пора для збирання плодів.
Пора холодів надходить.
Багряний, лимонний, легкий помаранч
й хати поміж них, – мов кості,
біліють, в одне з чергових помирань
природи, в якій ми – гості.
Та бабине літо відлунням тепла
ще гріє жовтневий вечір.
Ця музика степу текла б і текла,
і шурхіт з дерев – на плечі...
Зітхає димами осінніх багать
бадилля сільське і листя.
Частіш починає в серця набігать
небесний свинець імлистий.
За кілька мигтінь скине плащ листопад,
оголить дерев скелети.
Та грає ще гранню янтарний* топаз, –
мій жовтень в стрімкій кареті.
© Сашко Обрій.
* На сьогоднішній день ми маємо позначення смоли органічного походження, виражене словом «янтарь» — російською мовою, тоді як в українській мові мають право на існування обидва позначення — «янтар» і «бурштин», оскільки, згідно з авторитетними джерелами, ці слова є синонімами.
27.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971662
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2023
Мудрощам ніхто з нас не навчавсь.
Просто переходив з уст в уста
з прадіда й прабаби Неначас,
жодних не шукаючи підстав.
Він приходив тихо, мов удав,
він чавив ростки найменших змін,
будь-які реформи відкидав,
діяв через мітинги та ЗМІ,
ширився у світі соцмереж,
все життя поставивши на стоп.
Ні, стабільність в нас не відбереш!
Ні, не виб'єш ґрунт з-під наших стоп!
Партквиток, "совок", матюк, "язик",
рідний і надійний наш завод! -
Все лишіть, до чого свято звик
наш законсервований народ.
Не на часі віз нових ідей,
мова, гідність, воля і війна,
будь-яка новаторська модель
в мисленні, традиціях і снах.
Нас до тебе кличе знов нужда.
Ми палкі, мов лампи Ілліча!
О, прийди й спаси нас від страждань,
вічний-канонічний Неначас!
Батьку, за дітей горою стань,
від нечистих змін убережи!
Затишно, владико всіх констант,
за твоєю пазухою жить!
Дай постійність в струмі і в серцях,
в назвах вулиць, міст і областей.
В дзиґу часу вбий надійний цвях,
буйних приземляй, спускай зі стель.
Знищуй всі нові зв'язки й мости.
Тактика проста - хай не нова.
Ще від активістів захисти
й від цунамі перейменувань.
Вклякне всякий, хто тобі пручавсь!
Слався, Всемогутній Неначас!
© Сашко Обрій.
22.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2023
Щодня подорожуючи світами,
світанок починає свій танок.
Ранковий туманець поволі тане,
осіннє оголяючи панно.
Ми вдвох свій шлях торуємо у полі:
я – вздовж ріллі, а диск рожевий – над.
Привітно супроводжують тополі
наш велосвітанковий променад.
Хати на нас позиркують, цікаві,
сивіють попід інеєм степи.
Усе, що ми із ровером шукали,
під нами і довкола – все ще спить.
Минувщина в жильцях місцевих сонних,
забута, все ще солодко дріма.
Куняють ген кургани на осонні
й хрипке відлуння гардівських гармат.
Краї моєї юності й дитинства,
не хочеться вас наспіх проминать,
бо, схоже, я – з одного з вами тіста.
Шкода, що нетривкий наш променад!
© Сашко Обрій.
09.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2022
А на тому боці Бугу
золотисту лісосмугу
обійняв ласкавий обрій.
Цей жовтневий вечір – добрий!
В золотій пилюці – ратай:
борознить чорнозем трактор.
Бродить в куряві, мов привид,
очі в променях не кривить.
У ріллі втопають шини
під лункавий спів пташиний.
Сонце сіло, вгрузло в хмару.
Збились сутінки в отару.
Відійшла у вирій зграя,
вже й відходить різнотрав'я...
У степу, одна із сотні,
дивина* цвіте самотня.
Лиць не суплять тільки скелі,
по-осінньому веселі.
А в селі, геть поруч, люди –
сум ніяк їх не забуде.
Пізнім променям лишайник
віддає хвалу і шану.
Знов хатки очиці жмурять.
Не вгавають собацюри.
Сів за пруг сліпучий нулик.
Ковила й полин поснули.
А в нічній траві, мов миша,
задрімала сонна тиша.
© Сашко Обрій.
13.10.22
* Дивина́ (Verbascum) — рід квіткових рослин родини ранникові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2022
Мов теракотові воїни,
соняхи всохли в степах.
Стишений і заспокоєний,
осінню простір пропах.
Жовте крізь зелень пробилося.
Грає багрець-менестрель.
Вітер танцює на вилицях
бузьких насуплених скель.
Б'ється в полоні мінливості
небо, погода, життя,
в прагненні формулу вивести,
що продиктовує час!
Б'ється щемке, незагоєне
в просторі, в світі, в душі.
Сплять теракотові воїни.
Плачуть осінні дощі.
© Сашко Обрій.
04.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2022
Срібно-рожеві хвилі в степу
плинуть поволі в жовтень...
Рідна, невже я чую твій пульс
так, як не чув це жоден?
У переливах трав і вітрів,
в хмарах сталевих, сонних
вкотре на себе тут я набрів, –
стиглий осінній сонях.
Сонце вечірнє міддю вкрива
теплу гранітну скелю.
Доля, мов стежка, – в'ється, крива,
поміж ставочків-скелець,
між однодумців і ворогів
(їхня ненависть – щира).
Норов мій дикий зароговів,
став, наче пазур звіра.
Став непокірний, піну пустив,
наче брояка бузька,
стелить над степом свіжі мости,
трощить старі – на друзки.
Соколом літо знов промайне,
вляжуться всі гризоти.
Світ не спромігся – зловить мене
в травах єдиний жовтень...
© Сашко Обрій.
25.09.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2022
Осінь підкралась, вдягла камуфляж.
Дощик, мов коник, гарцює на Бузі.
Всі гардівничі на розгардіяш
в купу зійшлися, замовкли в натузі.
За камінцем полетів камінець.
Бульканням радо озвалося плесо.
Буг пожвавів, мов нагострений меч,
гардівців кожним вітаючи сплеском.
Хутко за гардом розібрано гард:
Старший, – Козацький та Архієрейський.
Вільний тепер до весни від загат,
Буг заревів, забурунив, мов крейсер.
Згодом принишкне, віддавшись зимі,
кригою вкотре позбавлений волі,
з Клепаним островом в тиші німій
в спогади літні пірне з головою.
Щоби збудитися напровесні,
й, тільки спадуть льодоходи і повінь,
слухати спрагло рибальські пісні,
й як закладається гард поступово.
Знову на весну і літо заляж –
доки не станеться розгардіяш!..
© Сашко Обрій.
12.09.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022
Углиб ріллі, по стежці між полів,
де соняхів полки по праву руку
схилили в ніч тягар сумних голів,
на ровері долаю смугу смутку.
Аж раптом хтозна-звідки – шусь! – кажан
кометою шмигнув над головою.
В нічнім серпанку денний гніт бажань –
мов якір, що затягує в неволю.
Рожеве розчинилось в бірюзі
і на межі дало жовтавий колір.
Завмерла край села в чеканні зір
струнка, мов діва, вежа стільникова.
Углиб ріллі, по стежці, повз курган,
у пізній серпень, в чари прохолоди,
у співи цвіркунів, немов орлан,
я мчу, полів і сутінків володар.
Впиваючись безлюддям степовим
(раніше б знав – шугав би тут ще змалку!),
де сон травинку кожну оповив,
на ровері пірнаю з балки в балку.
За смугою з дубів мовчить село.
За день нагріте, тепле ще повітря
ковтаю ненаситно, мов псалом,
аби урвать останній кусник літа...
© Сашко Обрій.
25.08.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2022
На ранок мара опівнічна розтане.
Та доки ще можеш – рости!
Допоки ще душі ворушать вустами
й тріпочуть козацькі хрести,
і оком настирним просвердлює місяць
покинутий цвинтар сільський,
й заклятого ворога воїни місять, –
пускай в кожнім серці ростки!
Нескорена вдаче, наш духу козацький,
не жеврій – палай, проростай!
Противник, повержений, точиться задки –
так боєм гартується сталь!
Під Гардом стриножено бісову зграю,
проріджено ріки орди.
В бійцях із глибин, крізь епохи зринають
міцні запорозькі роди.
Над степом, над Бугом вогнем
проступає
паланка в кордонах старих.
Наш дух – чи не з найнеосяжніших таїн –
страшний неприборканий рик
прибузької сарни, який від початку
у лицарях наших не стих.
Застигла косуля на давній печатці*.
Двигтять неспокійно хрести.
© Сашко Обрій.
* печатка Бугогардівської паланки Запорізької Січі.
18.08.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2022
Хоч Україну більшовик
колись розпнув, загарбав,
і вже й народ до цього звик
та "Южик" стане Гардом!
Він йшов повз рик міських голів,
повз наклепи і гроші,
і повз погрози москалів,
й прокльони малоросів.
Мов бузький стражник, дід-козак,
повз очі й фрази гострі,
летів із Пугача навзнак,
на рідний Гардів острів.
У Бузі ноги полоскав,
шовковицею снідав.
Блищала риб'яча луска,
немов таляри – сріблом.
Він повернувся крізь віки, –
і звідси вже не піде!
Гарчать собаки і вовки,
та Гард – уже не "Півдик"!
Бо має дух козацький, гарт,
бо гарний, зграбний, гордий,
Наш Гард іде на авангард.
Йому не треба згоди!
Хто ж, як вогню, боявся змін,
кому і в "Южці" гарно, –
прозрів. А решту – вітер змів.
І місто стало Гардом.
Сашко Обрій.
13.08.22
#гард #перейменування
#южноукраїнськ #миколаївщина
Кліп на вірш:
https://m.youtube.com/watch?time_continue=1&v=L00QyEjWZsg&feature=emb_title
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2022
Де осіли волохи, в прибузьких степах,
там волоськими стравами простір пропах.
Де так рясно ще родять Вкраїні й мені
мамалига, плачинда, вертута? О ні...
Молдавани вплелись виноградом в мій рід.
І по татові — баба й по матері — дід.
І тепер в цих степах пахну волею тут
між плачинд, мамалиг, мов маленький "вертут".
© Сашко Обрій.
10.08.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2022
Все, що до цього здавалось нестерпним,
спрагло ковтнуло минуле... й на мить
вдвох ми в степу залишились із серпнем.
Трав оксамит – теж колись відболить...
Місяць, немов молодик повновидий,
оком поважно повів на хати.
Все, що в мені викликало огиду, –
більше із ним я не буду на "ти".
Зійде – не зійде? Вкидатиму зерня
в ґрунт, де судилось мені прорости.
Серпню собаки на вухо крізь стерні
брешуть казки про далекі фронти.
Гавкіт ковтає полин за хатами,
десь за селом, де пани – цвіркуни.
День неухильно поволечки тане.
В денні тривоги сповзаються сни.
В степ крадькома лізе ніч прохолодна.
Серпень на осінь тихцем заверта.
Доки вдивляється в мене безодня,
дишуть-холонуть вертути в хатах...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022
Зійдуть ноги на Лопату.*
Зрине Сколе вздовж ріки.
Будуть де-де налипати
в небесах дрібні хмарки.
Де чорниці, мов черниці
на паломництві у гір,
від дядьків ховають лиця
і сліпцям вертають зір.
Де хрустять зрання Бескиди,**
розминаючи хребти.
Де колиби хтось розкидав,
щоби тишу зберегти.
Де на обрій сиві пасма
налягли, мов кажани.
Де горянка вівці пасла,
вітер думи спорожнив,
наковтався стиглих афин***
й тільки впала ніч густа, –
спурхнув геть, аби сховати
сині пальці і вуста...
© Сашко Обрій.
* гора на Львівщині, поблизу міста Сколе;
** система гірських хребтів у північній смузі Карпат;
*** чорниці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022
Червнева ніч, настояна на липах,
на спеціях із денних млосних спек,
на стріхи низько зорями налипла,
відкривши незглибимий літній спектр.
Аж ось прийшов і ліг на крони вітер,
овіяв прохолодою село.
Лякають блискавиці хату й літо,
на зорі напинаючи заслон.
Дерева гне – аж пси позамовкали.
І лиш цвіркун ще й досі огризавсь.
Під гул дротів і скреготи металу,
все блись та блись, – все ближчає гроза.
Немов коти, ховаючись від бурі,
згорнулися клубочками хати,
поснули і, здається, вмить забули,
що ще хати вони, а не коти.
Коти ж вві сні хатами поставали,
і стріхами вже чують – буде дощ.
Сховали животів і морд овали,
мов судна – в пречутті кораблетрощ.
Та завтра, як не сталося й нічого, –
знов спека вшкварить, зникне інтерес.
Коти й хати розправлять гордо щогли,
в чеканні на сієсту й вітерець...
© Сашко Обрій.
29.06.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022
Життя царює там, де вічний степ
розлігся горілиць, лицем у хмари;
ставки вечірній жаб'ячий концерт
заслухались та й так позасинали.
Де вечір непомітно плине в ніч
під звуки колискової зозулі.
Де падає тягар турбот із пліч.
Де все довкіл живе, а не позує.
Де трав м'який кошлатий килимок
голубить спину, руки, ноги, стопи.
Де, влігшись, причаївся і замовк
угрітий степ... Аж чуєш знову, хто ти...
Вечірній клапоть неба догорів.
Душі б усе у тиші цій кохатись.
І лиш одні настирні комарі
нагадують, що треба йти до хати...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022
На осонні, уздовж підвіконня,
де бабуся дивилась на світ,
тихо сохне під оком ікони
чебрецевий розкошланий цвіт, –
збирачева невидима праця,
степовий запашистий привіт.
Простяглись рівним шаром в два пальця
сонми сотень невидимих літ.
Наче глипає пращур прабузький,
давній грек, кіммерієць чи скит
крізь рожево-бузкові пелюстки
на покуття святі образки.
А бува, що в духмяному дусі,
як забуду про час і про світ,
позирає на мене бабуся
з килимка чебрецевих суцвіть...
© Сашко Обрій.
21.06.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2022
Час від часу кричав і пручавсь,
в мандрах знов помічав Божий сенс.
Та вертав мені простір і час
електрон "Помічна-Вознесенськ".
Виривав мене в рідні степи,
попри соняшник, жито і рапс,
в царство простору і простоти,
попри те, що життя – тільки гра.
Смак повернення – більше, ніж смак.
Млосно-солодко серцю украй.
І кричить тиха радість німа.
І гукає мене в отчий рай.
Ждуть-цвітуть бузина і чебрець,
запашні, – як ніколи й ніде,
Пахне степ, ворожбит і мудрець, –
й по-бджолиному мрійно гуде.
Різнотрав'ям біжу навздогад
і примарним стає Божий сенс
з дальніх мандрів... І знов мене Гард
в дім на крилах лелечих несе...
© Сашко Обрій.
19.06.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951197
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2022
Все ковтнув бджолиний гул –
під ногами й понад вухом.
Мов невидимий двигун
хтось завів, щоб ти послухав.
Та не вистачить і дня –
переслухати цей гомін.
Сотні тисяч двигунят
слух здіймають в невагомість.
Попід руки тягнуть ввись.
Будь обачним лиш, тому що
вже навряд чи вернеш вниз:
сил повітряних – тьма тьмуща!
Так і будеш, наче джміль,
поміж крон і хмар гудіти.
Неба клапоть обважнів,
повертаючи на літо.
Линь в бджолину мережу,
де для нервів – санаторій.
Квіти мовчки стережуть
монотонний гул моторів.
Як накружишся – на діл
знов сідай, в траву, як діти.
Лиш в тобі оркестри бджіл
будуть довго ще гудіти...
© Сашко Обрій.
26.05.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2022
З Бровком удвох стрічаємо світанок.
З кульбабок облітає сивий пух.
Поволі світ розкручує свій танець.
В нім грають барва, запах, рух і звук.
Злилося в голосах ранкове птаство.
Ревнули двигунці. Ти ж... не жени...
Єдиний серця спокій – справжній пастир.
Вагання й сумнів – дикі кажани.
Встають сонця і падають комети.
Життя – мов невгаваюча спіраль.
Усі секрети й істини – в моменті.
Лиш в ньому причаївся твій Грааль.
Тож спроби всі момент перехитрити
смішні і марні, звідки не поглянь.
Потрапити в його магічні ритми
для когось – недосяжна гра і грань.
Цей скарб не продається за монети.
Безцінні барва, запах, рух і звук.
Тож, світе, до побачення в моменті,
де ранок золотить кульбабчин пух...
© Сашко Обрій.
17.05.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2022
Кошлатяться у балці вівці й трави.
На серці буревій потроху вщух.
Життя з дрібниць пізнавши, а не з правил,
вівця лишила вовни шмат кущу.
Мов привид, світить оком ветха хата, –
провести сонце вийшла край села.
Димар, мов шию, витягла пихато.
Без даху. Втім, в шибках ще повно скла.
Господарі пішли й не попрощались.
Звалився льох, попадали тини.
Її ж завжди розрадять від печалі
невтомні солов'ї і цвіркуни.
Вони, мов чатові, колишуть тишу,
сни хати, балку, терен, груди скель,
Куди, по що, для чого звідси йти ще,
із раю в край розбурханих вістей?
Де вже не ти, а світ з оправ і правил.
Де тонеш в морі ґвалту й метушні...
Кошлатяться у балці вівці й трави,
як тло, на котрім норми всі – смішні.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022
Здається більш нічого і не треба...
Хоч кожному потрібен свій божок.
А в мене, у травневім теплім небі
розцвів терпкий призахідний бузок.
Коли ж в пітьмі небесний цвіт розтане,
залишаться цвісти між хат і снів
два кущики бузку біля паркану
під соло монотонних цвіркунів.
І так до ранку... Доки знов розквітне
рожева волоть неба, мов з казок.
Білітиме й синітиме у вікна
колись з небес приручений бузок.
Я ж і до цього жив, як інші, якось...
І цих скарбів впритул не помічав.
Хай сіра, – барва мала гарну якість.
Стійкіша, ніж бузку крихка свіча!..
Здається, більш нічого і немає.
Все зникне, що, здавалося б, моє.
Я гілочки бузкові не ламаю,
бо це – їй-богу! – все що в мене є...
© Сашко Обрій.
12.05.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2022
Під вечір птаство збіглося голодне.
Для них мій двір – чіткий дороговказ.
Кмітливі горобці одне за одним
з тарілки цуплять кашу у Бровка.
Злітаються гуртом і поодинці,
вечерю обсідаючи з країв.
Опісля, спивши псової водиці,
знов спурхують – у зграї та рої.
Бровко лиш "глип" та "глип", – очима водить.
Заліг на бік, послабивши ланцюг.
Немов гортає стрічку "Про пригоди
та витівки пернатих волоцюг".
А ті, наївшись, вкрай вже осміліли:
бадьоро шкварять танці перед псом.
Дзьобами смик за вухо: праве, ліве...
Собака ж не збагне: це яв чи сон?
Багряне сонце вщерть налилось кров'ю,
затиснене у обрія в руці.
Багріє двір, недоїдки Бровкові,
Бровко і на паркані горобці...
© Сашко Обрій.
09.05.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022
Серце рветься з грудини: пусти! –
Мов судилось за мить розірватись їй.
А довкола самі блокпости,
мов ключі від замків резервації.
Час рахунки сплатити настав.
В поєдинку із власними спрутами
не збагнути: чи села й міста,
чи серця блокпостами обплутані.
Шлях, здавалось, напрочуд простий:
хочеш? – крила розправ і лети собі.
Блокпости, блокпости, блокпости! –
Душу душать закони неписані.
І розписаний ти по ролях.
І платівки, зазубрені змалечку.
І невикачаний переляк.
І... немає чарівної палички...
І немає інакших розрад
як втішатись молитвами й мантрами.
Доки гніву наступний розряд
вкотре зблисне й грудину здійматиме.
І не знаєш, чи вдасться спастись;
чи кувалда, чи рамки розтрощаться.
На сітківці – самі блокпости.
Поруч – совість твоя, ТРОшниця.
© Сашко Обрій.
03.05.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947630
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
Буває, вийдеш в травень раннім ранком.
В рожевій ковдрі обрій ще дріма.
Лише самі кульбабки перед ґанком
на тебе позирають крадькома.
Мов діти сонця, мружать жовті очі,
тобі пускають бісики вони.
На жовтих віях, встидливо-дівочих,
з бджолою джмелик стиха гомонить.
Кульбабки надять ніздрі пряним медом.
Запрошують присісти на спориш.
І ти, над ними згорбившись кумедно,
вдихаєш мрії, соколом париш.
Долонею голівки жовті пестиш.
Дитинство в них і весни всі твої.
Усі твої хореї й анапести,
степи, долини, балки та гаї.
Без них душа спроможна лиш кульгати
у сірім царстві ліній та площин.
Все щезне вмить. Залишаться кульбабки,
що в серці не заміниш їх нічим...
© Сашко Обрій.
01.05.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2022
Шлях в село на узвишші проліг
повз алею з квітучих вишень.
Мчу крізь неї на велокрилі.
Кожну тріщинку шляху вивчив.
Неквапливо всотав його дух,
скуштував не одразу сутність.
Скільки вовка в містах не годуй –
мчить під вишень весільні сукні.
Квітень мжичкою хати сповив.
Крук ширяє у сірій прірві.
З пуповин мій талан степовий
між бетонів пах листям прілим.
А тепер він відбився від рук,
над селом і над степом кружить.
Він – сільський, понад вишнями, крук.
Тінь перната пірнає в ружі.
Наречені у білій красі
поставали обабіч шляху.
Крук втомився, на вишню присів,
мов жаліючись, сумно крякнув.
Бачив хижих залітних кручат,
що чигають, нерівно дишать
і, очей наклювавшись, кричать
над весільним убранням вишень.
Під дощем із залізних птахів,
вишні моляться й тягнуть віти.
Ми згадаємо, хто ми такі,
і, очистившись, вибухнем цвітом.
© Сашко Обрій.
29.04.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2022
Бурхливим цвітом вибухнув насилу
спізнілий квітень. Довго воскресав...
Німим протестом, докором насиллю
з усід усюд ударила краса!
З усіх кутків! І суне просто в очі.
Загарбникам у дула зазира.
Мов кожному у душу влізти хоче:
чи жевріє в пітьмі хоч грам добра?
Біліють-сліплять вишня й абрикоса
і темінь обеззброюють всякчас.
На бронь ворожих танків зирить скоса
фатально білосніжна алича.
Міцним, солодким запахом тюльпани
п'янять-паралізують рештки зла.
Магнолії магнітять окупантів,
беруть в полон. От-от настане злам.
До квітів долучились коноплянки
і співом підкріпили їхній тил.
Загарбники збентежено заклякли,
мов морок – від сліпучості світил.
А там защебетали горихвістки,
озвались горобці й зеленяки,
на крилах несучи важливу звістку:
"Ці землі не звоюються ніким". –
Їх Бог оберігає з праправіку,
босоніж мчить щоранку по росі,
залюблений в цю землю, кожну квітку
плекаючи в гармонії й красі.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Моя країна – справжня героїня:
грудьми підперла світ і мир увесь,
воює, попри рани і руїни,
аби під мирним небом зрів овес,
щоб в полі колосилася пшениця,
щоб в мами під грудьми міцнів малюк,
спиняє і стинає плем'я нице,
я ж, син її, за неї лиш молюсь.
За лицарів її, що плоть від плоті,
всотали в себе весь її талан.
Тому їх вражим ордам не збороти.
Не варто хвилюватися тилам,
коли несамовитий рев сирени
повітря протинає, наче спис.
І хоч гарматна сила орд – силенна,
наш край гарматним м'ясом причастивсь.
А тил стоїть за лицарів горою.
За них земля і небо, дух і плоть.
Тому мій край, а з ним – його героїв
нікому і нізащо не збороть!
© Сашко Обрій.
18.04.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2022
Село, угріте сонцем, звеселіло.
Сипнула на осоння дітлашня.
Усяк дітвак собі придумав діло,
яке підсолодить окраєць дня.
Ці двійко хлопців б'ються на лозинах,
мов лицарі відважні – на шаблях.
Дівча на купці гравію козирній
дітисьок наверта на вірний шлях.
А цей біжить із криком галасвіта.
А той, мов партизан, крадеться в степ.
Малеча вчить життю мене... радіти.
Дрібні конкістадори... Я ж – ацтек.
Прогрілася земля. Підсохли багна.
В степу набрякли трави молоді.
Сільська дрібнота золота не прагне.
Бо вміє просто жити і радіть.
Її ніхто не вчив, як треба вміти.
Тож їй іще відкриті всі світи!
У квітня на плечі пресвітлі діти
смакують мить: в ній кожен з них – святий.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945320
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2022
Звіріє й плаче, плаче і звіріє
негода за вікном, а ще – війна.
Сивіє серед степу Стефані́я.
Зітхає по-осінньому весна.
Вбирають небо, сіре безпробудно,
заплакані шибки і зморшки стель.
Здається й Бог не зна, що з нами буде
і з фронту жде збадьорливих вістей.
Матусин плач на землю хмари виллють,
бо небу не шкода ні сліз, ні вій.
Штормить війна і котить другу хвилю,
чекаючи від нас рішучих дій.
Злили́сь в одне людський і збройний гомін,
зневір’я, біль, надія, дух ясний,
ждучи, коли проб’ється перший промінь
в шибки, в серця, в день зцілення весни…
© Сашко Обрій.
14.02.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2022
За ґратами грудей давно смиренне,
зітхає стиха серце, ще і ще,
коли переплітається сирена
з нічним квітневим громом і дощем.
Коли святі виходять з рам іконних
і йдуть на фронт, бо хто, як не вони?
І злива виграє на підвіконні
симфонію квітневої війни.
А блискавки січуть, сліпучі й гострі,
орду нічного неба, мов списи.
І пруть, і пруть, і пруть незвані гості,
гарчать, немов сліпі скажені пси.
Недовго ж їм шакалами й круками
у пошуках стерв'ятини кружлять.
На них, наготувавши рій арканів,
голодна зачекалася земля.
Ніч. Дощ. А десь на східні перелоги,
з-за скіфських баб і сонних ще могил
встає досвітнє сонце Перемоги,
і нищить темні орди до ноги!
© Сашко Обрій.
12.04.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2022
Цей чабан, мов цар, що має козир,
мов веде до Бога небожат, –
вулицею сніжно-білі кози
підтюпцем замріяно біжать.
Повагом дослідники цікаві
міряють копитцями асфальт,
смикають кущі та ранні трави,
горді, мов зірки з газетних шпальт.
Постаті козині величаві
в балку проводжає мій сусід.
Козам не відмовити у праві
ковзати стежками по росі.
Зріють в кожнім вимені-корзині
вогкість балки, співи горобців,
мрії, згадки, задуми козині,
спінені в неспиннім молоці.
© Сашко Обрій.
09.04.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2022
Крапля з рукомийника зависла...
Котик на подушці закуняв.
Знов запала тиша, мов зумисне, –
ніби береже початок дня.
Вранішнє бадьоре "кукуріку!"
жде тебе терпляче за дверми.
Воїнам, що б'ються без канікул,
маємо завдячувати ми
за досвітній промінь з мирних вікон,
за набряклий квітень на бруньках,
за хатин вцілілих білоцвіття,
за привітне гавкання Бровка,
за дівчат, що щуряться на сонце,
за сумирне небо в цім краю,
кожна грудка вдячна оборонцям,
кожна бадилина кураю.
Вітер стиха грає на цимбалах,
мов прадавній знахар-ворожбит.
Тише, котра дише поміж балок,
наших охоронців бережи!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2022
Такі часи настали, брате,
що мусиш вчитися стрілять.
Під дружні черги з автоматів
в степу здригається рілля.
В ці дні рідіють наші діти.
Ще більше – вражих полягло.
В метаннях – "де себе подіти?" –
ідеш стрілять на полігон.
А ні – то йди у волонтери,
гуманітарку розвантаж.
Під хижий залп нової ери
твоє життя, – мов патронташ.
Лиш не скінчалися б набої.
Лиш не здригнулася б рука.
Ступаєш впевнено ногою
в кипляче жерло барикад.
Борониш степ. Стаєш на варту,
козацтва гордий праонук.
А хтось іде боронувати,
щоб не зірвати посівну.
Тримаєш стрій. Скорив, стриножив
хлипкий ворожий переляк.
Як прадід, став непереможним,
бо мусив вчитися стрілять.
© Сашко Обрій.
29.03.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2022
Цей світ – чіпкий, грузький, фізичний, грубий,
по нас пройдеться... Й це колись мине.
Заждіть! Стривайте, гряди, гради, груди!..
Лишіть хоч щось, вдихаючи мене.
Цей світ... Чи з ним колись єдиним буду?
Мов скресла темна крига навесні,
нестиме час від часу купи бруду
повз мене світ цей, ніби уві сні...
Йому цілком віддам себе в оруду, –
мізерна крихта, крапля – в океан
пірнаючи, у ньому роздобуду
свій голос, наче біль глибоких ран.
Пізнавши в безкінечності мізерність
думок, бажань, страхів, кумирів, муз,
впаду, мов стигле зерня, в спраглу землю
й зі світом цим в одне навік зіллюсь!
© Сашко Обрій.
24.03.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2022
А ще недавно префікс "недо-"
уївся кріпко в повсякдень.
Недолюбили мирне небо,
себе, свій дім, своїх людей.
Недорозгледіли минуле, –
чиїх ми пращурів сини.
Дідизну, мову оминули
і стали з ворогом куми.
Недоцінили, розкрадали
багатство рідної землі.
Заглохли душі, мов радари,
здрібнілі, струхлі, замалі.
Недовкраїнцями поснули
так міцно в пазурах біди,
що лиш руїни рідних вулиць
змогли поснулих розбудить.
Лише з небес ворожі бомби
змогли достукатись до них.
Збудило вмить сновид і зомбі
тваринне чавкання війни.
Ховали тіл і лиць овали
в тісних ілюзій образки.
Аж поки недорахувались
будинків, друзів і близьких.
Аж поки змила префікс "недо-"
гаряча кров з очей сліпців.
Найбільша цінність – мирне небо –
перетворилася на ціль.
Та в перемогу зла не вірю
ні я, ні гордий мій народ.
Не дочекаєшся, упирю.
Зламають зуби пащі орд
Об нашу землю, нашу волю!
О, дух нескорений, палкий!
Хто руку зніме над тобою, –
недорахується руки.
© Сашко Обрій.
Малюнок - @bright_arts (інстаграм)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2022
На танках і гелікоптерах
з гарматами, на літаках
дрімуча ввірвалася ера
в мій дім, щоб навести в нім жах.
Затим, після залпових воплів,
в короні нікчемний мавпун
горланив про "ядерний попіл".
Він мавпами звався пан Пу.
Хоч поштою мавп'ячі трупи
всякчас забирала рідня.
Миршавий, старий, голодупий
він величчю марив щодня:
На світ весь – один імператор!
А сам, в таємниці від всіх
шаманські ковтав препарати
і дахом на пси сходив псих.
Та скільки б не вбив безборонних,
земель не загарбав би скіль, –
лишавсь мавпуном у короні
поганець на прізвисько "міль".
І скільки б кому не грозила
військова махіна його –
каліка незграбна Ґодзила –
та світ – не її полігон.
Невдовзі її похоронять,
цю гідру, що в дім мій повзе.
І втратить і трон, і корону
нікчемне мале шимпанзе,
І довго ще буде їм пусто
жильцям Мавпостану... А нам
як щеплення проти мавпунства
вкарбується в пам'ять війна.
© Сашко Обрій.
Малюнок - Юрій Журавель
12.03.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2022
Кремезний дуб шматує буря –
провісник змін напровесні.
Під корінь б'ють бурхливо-бурі
з боліт потоки навісні.
Квапливо ґрунт порозривали,
щоб землю вибити з-під ніг,
щоб дуб шубовснув у провалля
і більше звестися не зміг.
Щоб землю цю ковтнула пустка,
могильна тиша, попіл, тлін,
де віти більше не розпустить
впродовж десятків поколінь
дубоцтво вільне і крислате,
аби зів'яла воля тут.
Щоб смерть і біль – страшна розплата, –
скували землю в сотні пут.
Та дуб вроста углиб корінням,
тісніш каміння обійма.
Його земля! Його країна!
Рідніш не буде і нема!
Тримає крону, стовбур, віти.
Безсилий, чахне буревій.
Вціліє дуб. Дубочки-діти
в родині виростуть новій.
І захлинуться духом прілим
краї болотяні сповна.
А кров-ріка стече у прірву,
що дубу вимила вона.
© Сашко Обрій.
11.03.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2022
Бо ворог – то найкращий наш учитель.
Бряжчить ворожа зброя дужче й дужче.
Скрегочучи зубами нарочито,
війна війнула в очі невидющим.
За мить між нами рухнули бар'єри
і всі багаторічні суперечки.
Прокинулась земля в новітній ері,
розсварена колись пакетом гречки.
Відчувши, що здолати нас не вийде,
з безглуздих сміємося перемовин.
І хоч міста – розбомблені сновиди,
ми чуєм смак близької перемоги.
Бо з нами світ і правда, сонце й зорі,
ворожі до насильства і грабунків.
Шипить рогатий з кнопкою шизоїд,
мов кинутий недопалок у бункер.
© Сашко Обрій.
Малюнок - Юрій Журавель
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2022
З ближніх степів Вознесенська
котиться гуркіт гармат.
Лихо незграбне, вселенське
вдерлося в дім наш дарма.
"Гуп!" – захиталися ступні.
"Гуп!" – і у кумполі струс.
Будуть боятись наступні
пхатися військом на Русь.
"Гуп!" – нижче Бузьких порогів.
"Гуп!" – об одвічні степи.
Кришаться глиняні ноги.
Велет в степу оступивсь.
Зло, перемелене в порох,
тільки запалить азарт.
Наш захисник – сивий сторож,
бравий козак Бузький Ґард.
Вшкварила орків Баштанка.
Б'є ворогів Новий Буг.
Кришить непрошені танки
давній розбуджений дух.
Нищить орду Снігурівка.
Нечисть товче Вознесенськ.
Ворогу в пеклі горіти.
Прах – вітерець рознесе.
Гордо стоїть Миколаїв.
Дух наш міцніє, росте.
Тихо: то лихо конає.
І воскресає мій степ.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2022
Вітер неспокійний степ колише.
Трави припадають до землі.
Тиша – вбита бомбами. Коли ще
зло в степу скупається в золі?
В небі літаки розпнули тишу.
Бузький степ тривожні бачить сни.
Вухом наслуха крізь сон, як пише
мій народ історію Весни.
Сон цей не мине для нього даром,
явлений Марою наяву.
Кріпне з кожним авіаударом
впевненість у думці: "я живу".
Твердне в кожній звісточці із фронту
віра в те, що стишаться вітри,
віра в Збройні Сили й оборонку,
в Бога й гул пророчої пори.
В те, що трави знов розправлять груди,
витчуть тишу бабки і джмелі.
Виросте з ворожої огуди
мій народ – огудина землі.
© Сашко Обрій.
28.02.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2022
Отче наш, держитель неба,
всемогутній Боже,
хай мине цей сон ганебний,
хай нам допоможе
наша віра і молитва,
збройна міць і доблесть.
Хай ворожа кров пролита
нашу землю вдобрить.
Отче наш, поборник світла,
вірю: ще одариш
мирним небом наші вікна.
Авіаудари ж
щезнуть, стихнуть, спопеліють,
мов кошмари ночі,
давши стежку поколінню
лицарів пророчих.
Отче наш, ти – мудрий старець.
В нас – твій дух нетлінний.
З нами танки, байрактари,
з нами джавеліни.
З нами світ неісходимий
проти зла й руїни.
Зійде квітка з пекла й диму –
вільна Україна!
© Сашко Обрій.
27.02.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2022
Не сумний пейзажик-людолов
в стільнику з вікна міського штибу, –
в мене цілий всесвіт і село
видко крізь маленьку хатню шибу.
Щуряться на пагорбі хати,
вгріті і засліплені світилом.
На вербі не котики – коти
з шибки ранні весни сповістили.
Бачу через скло: гілки дрижать,
скинувши на зиму все зелене.
Гола і колюча, мов їжак,
глипає акація на мене.
В шибку загляда чужий город
і хати сусідські зирять скоса.
Широко роззявивши свій рот,
в скло глядить зима, стара і боса.
Блимають зірки і ліхтарі;
мов круки, шугають пори року.
Все, що в низині та угорі,
шибка відслідковує нівроку.
Все сплива, – вона ж усе стоїть,
жде, в саман стіни надійно вшита,
щоби обдали теплом її
рідні очі... й знов захтілось жити.
© Сашко Обрій.
22.02.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2022
Сонце зранку хукнуло устами:
іній щез в траві, розтала мла.
Тільки літня кухня ветхим станом
білий клапоть двору вберегла.
Круто завернув кермо на весну
Лютий. Сніг із коміра струсив.
Вирішив нарешті лад навести
там, де січень дув з останніх сил.
Зважився гукати все частіше
дні погожі, повні сонцедив.
Миттю морозець дошкульний стишив.
Хмари розчесав і прорідив.
Прикрутив собачий мерзлий гавкіт.
А натомість – дав пташиний спів.
З білої пожежі недогарки
в балках і низинах залишив.
Тут би засміятися на кутні:
сніг під розстріл сонця втрапив... лиш
чую: під крилом старої кухні
білий клаптик інею принишк.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2022
Світить сонцесинь у більма мряці.
Крижі і хребет зими – крихкі.
В чорних переливах мурмурацій
в небі гуснуть розсипи граків:
ніби Чорнобог над чорним полем
сонно й тяжко дихає нутром.
Може, то з ріллі пташиний голем
знявся понад маківками крон?
Лютий – не такий уже і лютий:
з шапками снігів прогнав мороз...
Десь внизу дрібні мурахолюди
множать шум, вовтузіння й невроз.
Знову й знову сонце зграю збризне.
Дише темна хмара угорі.
Ніби велетенський чорноризник
ввись із нив на небо перебрів.
Просинь наді мною замигтіла.
Серце причаїлося на мить.
Лиш на мить... нечутно стало тіла, –
ринуло за птаством у зеніт.
Вглиб небес мигцем залопотіло,
де зіллються крила й голоси, –
високо чорніть над світом білим,
цяткою рябіти в сонцесинь...
© Сашко Обрій.
05.02.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2022
Знов передлютневий провесінок
втрутився й пригрів замерзлі села.
дюдя мить в повітрі провисіла –
і теплінь обійми розпростерла.
Сонце засліпило білі траси,
ожеледь на кашу розтопивши.
Те, що не розмерзнеться – із часом
авта розмолотять, втерши в тишу.
Бовдури у кіптяві та сажі
видихнуть з полегшенням: нарешті!
Хтось вгорі крутнув незримий важіль,
хтось до біса теплий, нетутешній.
Із дахів закрапло, скресли ринви,
весело про щось залопотівши.
Землі, що здавалися старими,
спивши сніг, красою ще потішать...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2022
Ген, подоки видно – степом балка
аж до Бугу вдалеч простяглась.
А над нею – хмар дрібні кавалки.
Збоку ж – край Іванівки-села.
З вулиць долина собачий гавкіт.
За селом торішні будяки
сонце проводжають, що за балку
мчить чимдуж і губить мідяки.
Балка наслухає шум струмочка,
брилами усипана всуціль.
З півником сокоче жвава квочка.
На кущах гуторять горобці.
Так мільйони років ненароком
балка тут пролежала, як мить.
Миготять епохи крок за кроком,
люди й села, вічність миготить.
Їй не треба оплесків, медалей,
тільки б – сонце, зорі... й вести спів
з краєм, від вовтузіння подалі,
мовою мовчання і вітрів.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2022
Знов на мій малесенький топонім
трусять подушки з небес у січні.
Знов німі, поринули тополі
кронами задумливо у вічність.
Місто мерзло дихає на ладан,
наче пес, що з голоду скоцюрбивсь.
В справах повсякденних, невідкладних
знову сновигають світом юрби.
Хай летять в турботах, мов гепарди, –
їм ніхто страждать не заборонить:
ані білі ґрона снігопаду,
ані над будинками – ворони.
Місто у стурбованості тоне.
Сам на сам біліє степ. А значить:
так і сновигатимем до скону,
наче чорні зграї вороняччя.
Знов у зачарованому колі
марно будуватимем дотичні.
Кронами протнули вись тополі
й крізь минущих нас вросли у вічність...
© Сашко Обрій.
27.01.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2022
Вирвалися ноги з хатніх келій
в балку, що на села зирить скоса,
в край безлюдно-білий, де на скелі
згорбилась самотня абрикоса.
Понад нею крук, – премудрий мулла, –
глипає з підозрою на мене.
В скелі ж громовиця розчахнула
навпіл абрикосові рамена.
Крук аж захлинувся молитвами,
аж на древі ґлеєм скрапла рана!
А під ним земля обітована
слухає уривки із Корана.
А над ним – самі електровежі
з вітром в такт потріскують дротами.
І мороз хапає за одежу.
І прудкі сніжинки крутять танець.
Скеля понад урвищем спинилась.
Гола абрикоса вклякла мовчки.
В прірві ж про своє, багатомильне,
щось шумлять-виспівують струмочки.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2022