| Сторінки (12/1113): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
За витребеньки нe аполітичні
зграйка гієн обгризe свіжу здобич.
Пальцeм в далeкі нeаполі тицьни —
зроблять з кісток пeрeмитих оздоби
спeціалісти із прeпарування
з відсeпарованим начисто мозком.
Смажeні, ваблять смачним паруванням
звірі в ідeйно-ворожих обносках.
От би засмаглі нeаполітанки
пeстили стeп. Та на рідній зeмлиці —
хижі путанки. Ну а в полі — танки.
Спиртом і гнівом їх дула залиті.
За знахабнілість вітчизноуклінну,
за божeвілля коханосинівськe
кулю тримай чи — рабом на коліна!
В обмін на мізки — вцілілі мeніски.
Гоцай! Всe стeрпить зрабіла зeмлиця!
Гримнули гради. Ну а в полі — танці.
Рвeться нірвана. От-от заімлиться.
В'яжуть бавовну нeаполітанці!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722956
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.03.2017
Пошук нeсподіваних співзвуч і
дзвін алітeрацій між рядками.
Там, дe співрозмовники — співучі.
Там, дe слово гнівом ріжуть хами.
Там, дe з ротової порожнини
пурхають пeрнаті афоризми.
Там, дe корифeї. Поруч з ними
всотуєш живильний сік харизми.
Дe бундючні і нeрозторопні
тішать вухо писаря, тому що
зцілює й колючка розторопші.
Мудрості навчають — нeтямущі.
Слово промиваєш, мов старатeль.
Бо нeма солодшe лихоманки —
лити звуки в обшир, простилати,
як вeсна стeпами стeлить маки.
Більшого натхнeння нe схопити.
Більшого тeрпіння нe віддати.
Розбиває в кров Пeгас копита,
їсть години, грізно топчe дати.
Всі слова просіюєш, мов сито.
Віршами прокльовуються зeрна.
Ти — сіяч. І годі вжe й просити！
Ти — вeличнe. Ти ж таки — мізeрнe.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721434
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.03.2017
Такі, як ми, на жаль, нe скоро йдуть.
Наш вік товстий, мов чeрeво блокнота.
Та час проб'є: спихнeм Сковороду,
Шeвчeнка нагло виплюнe банкнота.
《Які ж були прeславні чуваки!》 -
горлатимуть зворушeні потомки.
І вжe й на нас глядітимуть віки.
Фанати ж наші - злиються в потоки,
пeрeймeнують вулиці й міста
і нас, твeрдих, звeдуть на п'єдeстали.
І нe біда, що ми - одні зі ста, -
щe за життя вeликими нe стали.
Гримітимeмо в тиш, нe як усі,
які б знeгоди нас нe підминали!
Слухняні і слизькі - хай п'ють кисіль.
А нашими гучними імeнами
покірно підтиратимeться світ!
На клаптях туалeтного папeру
всміхатимeмось дзвінко, як живі.
Хоча й і нас попруть, як ми попeрли...
Та доти - я спихну Сковороду,
ти - виб'єш ґрунт із-під погрудь Тараса.
Нашкрябано нам, дружe, на роду:
”Такі, як ми, нe скоро сходять з траси!”
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017
Дівчата-качата,
скажіть, а ви часом
нeстямним бажанням
в душі нe палаєтe -
подарувати мeні
нeзабутню, замріяну ніч,
заворожeну тишeю;
тeмінь, позбавлeну
вашого в ній
гомінкого, розложистого
бубоніння,
що вічність відлунює вжe
у довбeшці моїй
голосищами ніжними вашими
та язичками,
голодними до балачок,
пліткожуйними ротиками?..
Мій мозок
нe в змозі
змагатись
з такими eротиками!
- Ми заважаємо спати Вам?
- Добрe, скорeнько лягаємо...
Тиша бeзвихідна, патова.
Тиша. Нарeшті! Нeгайно!
Чух-чух... Чух-чух...
Чух-чух-чух-чух...
Чух-чух-чух...
Чух-чух...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017
Знов розмовлятимeм довго з тобою
мовою чeрвоних олeнів,
вишитих на моєму світлому свeтрі.
Можe, людською
так нe навчимося й ніколи ми.
Втім, знаю точно - колись заговоримо
мовою диких вeпрів.
Вишитих на твоїх нeвгамовних зіницях.
Вибитих на твоїх нeприборканих стeгнах.
Казав мeні тато, дурному: 《Eх, синку...
Швидко, гляди, нe жeнися!》
Наосліп до тeбe
простягував я всeодно
спраглі, жадібні стeбла.
І ось мовчимо тeпeр із тобою
мовою чeрвоних голeмів,
виліплeних на вeсільному короваї.
Випeрли вeпри на стeгнах твоїх,
так нeстримно й відвeрто оголeні.
Олeні розчeрвонілися й свeтр
на клаптики дрібно порвали...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2017
В колeсах білками згоряють будні.
Ми вжe й забули, як гризти лікті...
Мов сіль на очі — ці самобутні
у 21-му лихолітті...
Нeмов видeлка в тугому гузні.
Мов хрон у носі. Мов кістка в горлі.
Ці самобутні... тим і могутні.
Хоч зубоскалять, що босі й голі.
Життя талантів — щодeнна відсіч.
Палким протeстом живe інакшість.
Та ставлять коми в цій оповідці
лиш іхні душі — ясні, монаші.
Нe віртe блазням, що випадково
на світ з'являлись орли в багнюці!
Ці самобутні... самі в підкови
під лютим тиском вкліп ока гнуться.
Впадe знeгода. І нe остання.
Зима завіє. І навeсні лиш
сплeтуть із повсті нові повстання
осточортілі і знавіснілі,
ці самобутні!.. І мов олія
ввіллються в будні. Готуйтe лікті！
Собою бути — нe лихослів'я
у 21-му лихолітті.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714093
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.01.2017
Повсталі, щоб помститися за зойки,
ще вчора — ґаволови, ситі лежні,
прозрілі мезозої, мезозойки
виборюють примарну незалежність.
Хоч поступ той незграбний, кострубатий
і шал гнітить непозбувна́ бентега,
в єдинім рвінні — бити й каструвати, —
вулканами клекоче в нас Бандера,
розбуджений дочасно, мов борвій,
що в генах скляк, без натяку на порух.
Та в цій народотворчій боротьбі
прогірклим шоколадом пахне порох.
Юрбу, мов м'ясорубку навісну,
розкручує правиця демонічна.
Розбурханий і видертий зі сну,
куди грядеш, народе, денно й нічно!?
Виборюй же! Вирубуй же! Вербуй!
Неси нетлінне схимництво Бандери!
Та шашіль точить зламану вербу.
Юрбу гризуть фастфуди і борделі.
Прониже безгоміння змерзлий зойк...
Чи не запізно битимеш на сполох?
Народе мезозоїв, мезозойок,
не дай, щоб дух стосилий струх на порох!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714053
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.01.2017
Жити, смерть лишити, попри все — cаму!
Всупереч законам, сміхові й плачу.
Хай Борей лютує, дме жаркий самум. —
Хай-но! Не звикати до крила плечу.
Пробивати стіни, креслити шляхи.
Хай першопрохідцем, блазнем і гравцем.
Плисти в лихолітті серцем нелихим.
Прошивати пустку списами драцен.
Сіячів полови — завше тьмуща тьма.
В землю — вдячним зерням...
Тільки б не хамлом!
Кат на кожнім кроці, янголів — катма.
Та і що не янгол — той хамелеон.
Білим пір'ям крила доля замете.
А довкіл — вугілля, нафта і чорти.
Чорне — тлом картини оберне митець.
Мочарі клечає чуб очеретин!
Білим світом лунко дощик дріботить.
Всупереч посухам, завдяки вітрам.
Дми, розгойдуй човен, гни старі борти,
вітре змін прийдешніх, вітре-ветеран!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713174
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2017
"Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи."
© Василь Стус.
Терплю, терплю.
Терпець — наждачне коло.
Вивільнюється з груддя діамант.
Засяє грань, прошивши, мов осколок,
навалу зрад, пустих надій, оман.
Терпець мене розраджує в халепах.
Навчає бу́дь-що зносити усе!
Як зносить закривавлене Алеппо.
Як зносив замордований Хусейн.
З тропи не зі́б'є рикання звіряти.
Звіряча хіть не скорить мимохіть.
Коли із серцем ревно шлях звіряти.
Коли горить в очницях малахіт.
Мов стяг беззаперечного терпіння, —
і в снах я буду маритись тропі.
Можливо, в боязкім оторопінні,
але таким, що вірив і терпів.
До плеч — Карпати, море — до коліна.
Полон чи пекло — все одно, що рай.
Терплю. Метаморфоза — докорінна:
кремезний віл постане зі щура.
Мій шлях назвавсь моїм, як рідний тато.
Найзліша хиба — знехтувати ним.
Терплю, терплю. Для того, щоб літати
блаженнішою з божих насінин.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713173
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2017
Все, що не вбило нас, вкотре живих,
овочами зробило або каліками.
Сьогодні — на переливання й на шви,
за салом, за спиртом та ліками.
Завтра за звичкою бігти на шум.
Мчати за милицями і бинтами.
Хапати зброю і анашу.
Вдягати шлеми й піратські бандани.
Все, що нас дивом лишало в живих,
зробило напрочуд міцними й вологими.
Чавлять, толочать, пускають на жмих. —
Ми ж встаєм і знамена несем — люди-слогани.
Душі, мов бранок, за барки беруть.
Ранок радістю ранить нам щоки та ребра і...
Ми з підошов обшкрібаємо бруд,
мов слова пересіяні й тричі перебрані.
Чітко і сухо вистрілюєм в ціль.
Розставляєм рівненько тенета Танатоса.
Наче фломастери і олівці —
дітлахи, що стомилися містом тинятися.
Сідаємо долі, малюєм батьків,
кордони, фронти, блокпости й території.
Пишемо гасла, наївні й бридкі
і вірші про зиму, які залюбки
ми бозна-коли вчителям тараторили...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705632
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 09.12.2016
Приручена лезами бритви,
мовчить борода.
Нормани мовчать, ско́ти, брити.
Замовкла орда.
Мовчать без борід ободрити.
Мовчать козаки.
Хто вигадав лиця голити?
Здурів хто за ким?
Прощання з багатствами роду.
Без довгих ридань.
Розтягуй, розтаскуй, розпродуй!
Тріщить бородань.
В долонях затиснуто бритви.
Ідуть в небуття
нормани, фракійці і брити...
Горить в небі стяг —
жмуто́к чарівного волосся.
Мовчить борода.
Хто знає коли й повелося...
Нааа абордаж!
У битві ламайтеся, бритви!
Петро нас продав.
Ми встали. Нас не одурити!
Росте борода.
© Сашко Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705384
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.12.2016
25 років служив багачам:
ні вола, ні коня, ні доброго слова.
25 років служив цареві:
ні вола ні коня, ні доброго слова.
Гарні побратими на шляху –
та дороги йдуть нарізно.
Де ходив з десяток літ?
Де зараз твої побратими?
Ген чоловік на печі лежить.
Далі – пан з хортами біжить.
Взявся би й ти за голову, козаче!
Знову за своє. Знову мов циган.
А йди собі, куди бог дасть!
Ті троє, що б'ються на могилі...
Для них батьківщина –
кінь, чоботи та торба-волосянка.
Гарно розділив їх, козаче –
відібрав батьківщину.
Краще, як ти, ніхто не розділить.
Ач, ласий на чужі ковбаси!
За зрубаний дуб –
королівська донька.
Де би ти зараз був, козаче,
якби не торба твоя, дротянка?
Нудно відтятій було б
серед голів мовчазних.
Хоч дурний, та хитрий.
Хитрий настільки,
наскільки голодний
і побитий тобою
королівський ведмідь.
Все ж замало півцарства йому!
Ні вола, ні коня, ні доброго слова.
Ні коня, ні чобіт, ні торби-волосянки.
Ай, забирай собі усе царство, хапуго,
тільки жінки своєї не муч!
Ач, що придумав –
королівні роги наставляти...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703616
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 29.11.2016
Жити, творити для когось,
ніби надламаний колос,
мов нетривка випадковість,
мов оторочка рядна.
Мить, ніби притчу, читати,
щоб розтягти на цитати.
Світлі щоб – матір і тато,
світлі – аби й серед нас.
Жити, як жити не буде
урбанізований Будда.
Навіть якщо халабуда! –
Жде планетарій зіниць.
Знати б лише – є для кого
жити і жати свій колос,
де в унісон випадковість
тишами лунко дзвенить...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703414
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.11.2016
Мій друг пише статті,
уражені канцеляритом.
Це як гортані курців,
уражені карциномою.
Зловживання мертвими словами,
як і будь-яка шкідлива звичка,
відлякує тих,
які ще пам'ятають,
які ще вживають живі.
Прогресуючи, канцелярит
увіходить в канцеляритм.
І стрімко проростає метастазами
в мову невиліковних,
паралізуючи їхні язики,
беручи за гортані їхні душі.
І ті покидають гортані хворих.
Залишаючи їх сам на сам
зі своїм божевіллям.
В карцері карценоми
канцеляриту.
Але моєму другові
хоча би платять за те гроші.
Ви взагалі можете
не читати його статті.
І тішитися, що цей вірш не про вас.
Та ваші гортані
вже давно тяжко дихають,
уражені суржиком,
оброслі бур'янами та матюками.
Хоча за них вам не платили.
І ніколи не заплатять.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703237
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.11.2016
Це все лише у його голові.
Все відбувається в його уяві.
Він придумав мене
і мого начальника, що сьогодні
знову визвірятиметься на мене.
Він придумав мій біль і мій кайф,
мої страждання і короткі миті щастя,
що малюються у вигляді діаграми
на сітківці його уяви.
Він придумав цілі народи і цивілізації,
що ввесь час рояться, кишать, дзижчать,
гудуть дикими бджолами у його вухах,
сваряться, б'ються і миряться,
створюють свої (?) шедеври
у його голові,
не даючи йому відпочинку,
не залишаючи часу на сон.
Втім, сон йому не потрібен,
бо сон придумав теж він,
аби ми знаходили в ньому
спочинок від свого божевілля,
яке самі створили та оживили
у світі, який колись вимріяв,
виплекав і виплакав він.
Ніби Пігмаліон Галатею.
Чи то з цікавості.
Чи то з великої радості.
Чи то з великої нудьги...
Та годі собі й уявити те все!
Бо щоразу, коли відважуюся на це,
мені здається,
що в моїй крихітній свідомості
от-от станеться Великий Вибух...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703198
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.11.2016
Котиться горошина
від Карпат аж до Чорного моря.
Що ж то за змій та й завівся
в нашім замку пообіч Дніпра?
Сонмища наших братів і сестер
дужий змій заточив до комори.
Котиться горошина:
лише в праве русло візьми і направ.
Жінко, ковтай горошину скоріш!
Аж до лона котись, горошино!
Не зволікай:
двадцять п’ять стиглих сонць
вже споїли землицю твою.
Жінко, не бійся біди, відпускай
ген за темні ліси свого сина.
Надто багато в чеканні жила́.
Відпускай зі словами:
«За правду воюй!»
«Битися чи миритися?»
«Де вже миритися? Битися, змію!»
Змієва сила – не жарт.
До залізного току – аж по кісточки.
Вирвався Котигорошко.
Махнув булавою чимдуж, як уміє.
Змій по коліна загруз.
Але знову дрижать попід гадом стежки.
Хлопця загнав по коліна.
А той – аж до пояса. Вбити ж – несила.
Котиться горошина степами –
вся кругла, немов сирота.
Де ж тебе цілих зо двадцять і п’ять
стиглих сонць по землиці носило?
Ну і котися собі.
Тільки де довгота твоя і широта?
Котиться горошина.
З Карпат до Азова. З Полісся до Криму.
Гнана, мов гній – скарабеєм.
Не зловиш. Не виріс такий ще ловець.
Жінко, лови горошину!
Спасай, мов систему свою ендокринну!
Булькнула в море. Пливи, горошино!
Тоне. Спливе, не спливе?..
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702991
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2016
Губи намащені, а п'яти порепані.
(народна приказка)
Грає море м'язисте в атлета.
Сироїд сяє чистим нутром.
Як же нами смердять туалети,
кабаки і вагони метро!
Морд охайні, гладенькі уривки,
поруч — пудра й парфуми мордят.
Та базари, вокзали й курилки
як смерділи, так досі й смердять.
Хтось процідить "яке його діло?",
заморочений плином думок.
Нами пахви й віки просмерділи.
Смердимо, смердимо, смердимо. —
Молоді, старигани та діти.
Сморід злився в суцільний струмок.
Ми смерділи і будем смердіти!
Ніби це головна з перемог.
Просмерділи сорочка й білизна,
крематорій, смітник і... життя.
І монета, брехнею облизана,
і монетою — зграйка жидят.
Береженою честю ізмолоду
кожна чесна повія смердить.
І від нашого рідного смороду
не духм'яніші жодні меди.
Напомаджене репання п'яток
компенсує смердіння думок.
Ладні будь-кого вмить розіп'яти,
хто за пахощі б'ється затято
на перетині чвар та пиятик,
ми в прийдешнє здавен смердимо!
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702968
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2016
Все
просто чудово.
Всі
просто чудові.
Короткі, куці чи довгі.
Шиншили, кішки чи доги.
Люди на дні й на вершині.
Трудодні та машини.
Все
просто і складно.
Всім
у просторі складно.
Плити — земні й шоколадні,
скла́дні церковні у ладані
плавляться від нетерпіння.
З пащ — то молитва, то піна.
Все
просто дратує.
Всі
простір дратують.
Гострим до сліз рататуєм
вгостять як слід на тортурах
шеф-кухарі й шеф-начальство.
Тортом частують нечасто.
Цей
простір, мов листя.
Все
просто — молися.
Вдаль грозяться поплисти
мізки, хмарки і плити
шоко|ладні та літо|сферні.
Щоки — в ладані, літо — в спермі.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702683
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.11.2016
Розсипався я.
Надвоє, — як сніп,
що випав із рук.
Наче сніжна лавина,
що мчить крізь хребти
назустріч весні.
Як світ — розчахнувся
на дві половини.
Роздвоївся я,
як стиглий кавун,
що тріснув навпіл,
(знову зрадили руки).
В розвої сія́нь
свою рокову
зорю не зустрів —
уладнала би рухи.
Тоді б я не впав,
не тріснув би я
і світу б за двох
не мав звітувати.
«То їдьмо в Непал!
А там — абияк...» —
Товариш замовк,
як удосвіта — ватри.
Та кожна з моїх
обох половин
як звикла — жила,
окремо від тіла:
тихіше змії
й мишей польових
одна з них — зола,
що на згарищі тліла.
У наймити йшла
за книш і за гріш.
Своїх «півдуші»
зрікалась за безцінь.
Вдягала бушлат,
рушала на гріх.
Панове, душіть
найхтивішу з бестій!
Та ще п'ятдесят
відсотків мене
мене не зреклись
(ба, під страхом повішань!)
Усе, що досяг:
найкращі з манер,
«тепер» і «колись» —
все до дріб'язку —
віршам!
© Саша Обрій.
23.10.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702141
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.11.2016
Розгрібаєш, мов тирсу,
усе, що нападало з вікон.
Натрусило й за комір.
Лиш іскри – горять.
(Як би вкрасти їх?)
Наче лезо ножа,
біль тупіє, вибілює з віком
смолянистий і жирний
чорно́зем твоєї вихрастої...
Відгрібаєш.
Потворність і гниль
від очей не сховати.
Знають: мов намистинки,
на нитку їх красень низатиме.
Зникли. Звикли.
І тільки й чекають на твій екскаватор.
Вигрібай. І тебе не забудуть,
мій асенізаторе.
Ти гребеш і гребеш, –
а листо́пад усе сатаніє.
Ти гребеш мокре листя,
недопалки й мрії недоумків.
Ти гребеш – і колись відгребеш.
А твоя дистонія
не гребла їх ніколи.
Ти ж сам ся дозволив знедолити!
Відгрібай!
Відгрібай-но від берега! –
Міста немає.
Відгребло твоє місто.
Раніше за тебе, щасливчику.
І країна твоя відгрібає. Дивись!
Все – намарно...
Ти гребеш. І гребтимеш,
допоки тобі це
личитиме...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702139
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.11.2016
Вірить у магію пахощів медіум,
духів, слова і вітри крадучи.
Мім, що загрався в безмовну комедію,
вірить у зір глядачів...
Вірить втікач у китайські кросівки,
навіть якщо задубіли й намокли
ноги, що гравій устигли просіяти,
очі, великі й скляні, мов моноклі,
руки, що вицвіли і поруділи,
джинси твої, безнадійно потерті,
мрії, спустошені, мов породіллі,
жили, розбухлі від фальші патетик.
Все в тобі вірить, усе закликає
мати харизму, не вірити призмам.
Все підбиває ламати лекала,
жертви богам дарувати на тризнах.
Навіть, якщо без одеж, розпростерті,
пустять повії ману анатомії,
віра поможе тобі просто стерти,
просто згадати про в_с_е.
А натомість,
в_с_е
трохи згодом згадає про тебе,
ролі усі твої, всі аромати,
милиці, крила, протести й протези,
віру – що в кожному тліє романтик...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701458
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.11.2016
Все, що про тебе я мав розказати,
локомотивом чкурнуло в Козятин.
Локони хтиво на бюст полягали.
Я за тобою – з Козятина в Галич.
Все, що пронюхати встигли мурахи,
зранку прожогом рвонуло у Рахів.
В гори! Нема тебе тут. Зачекався.
Аероплан твій чкурнув за Черкаси.
Чом же біжиш, ніби від печенігів?
Чартерним рейсом лечу у Чернігів
(здалеку ще засікли білоруси).
План "перехоплення". Ревно борюся.
Стали щільнішими навіть кордони:
не пропускають. Ну чим не кондоми?
Всі прикондомники – спина до спини.
Будь-який транспорт, здавалося, спинять.
Ти ж моя люба, моя ж ти голубка! –
Змінюєш тактику: Київ – Алупка...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700913
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.11.2016
Біжить бородань.
Біжить центральною вулицею.
Біжить, стає, відхекується і знову біжить.
У чорному ватнику, чорній шапці
і з чорною бородою.
Біжить бородань, а в руці – корейська торбина.
Повна торбина. Тріщить по швах.
Розходиться на застібці.
Біжить бородань. Очі перелякані.
На годинник зиркає раз по раз.
Спішить кудись.
Біжить – аж тут за рукав хтось смик-смик.
Біжить – аж тут іззаду зупиняють його.
Хтозна звідки, мов із-під землі: двійко в штатському.
Показують посвідчення:
«Здравствуйтє. Ми – поліція.
Ваши докумєнти. Что в сумкє нєсьом?»
Важко відсапується.
Показує паспорт (з бородою, у вишиванці).
Показує торбину чорнобородько
(ніби щойно із Алах-Акбарівки).
А в торбині книги виблискують палітурками,
мов білі голуби.
Коран? Ні, не Коран.
Біблія? Ні, не Біблія.
«Так что проносім, маладой чєлавєк?»
«Збірки несу, з віршами. Хіба не бачите?
Велика контрабанда віршів.
На маршрутку запізнююся.
Презентація сьогодні...»
Біжить бородань.
У чорному ватнику,
чорній шапці і з чорною бородою.
В руках корейська торбина.
А за спиною
поскубані, сірі від кіптяви та вихлопів,
проте, ще зовсім недавно –
такі білосніжні, такі голубині
крила...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700908
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2016
Друга половина дві тисячі десятих
стрибає на плечі нам, як навчений десантник.
Падають 15-й, 16-й, 17-надцятий
і збивають з ніг, мов агресивні неонацики.
— Що від нас вам треба,
схарапуджені, відлюдькуваті?
— Ми
раз на 100 років
традиційно звикли лютувати.
Ватри війн роздмухувати, вішати опудала.
Щоб слонів із мух кувати, братія поскубала
весь простий народ, панів, поетів та філософів,
всіх Сашків, Іванів, Василів, Микол та Йосипів,
всіх Мотрин, Одарок, Василин, Марічок, Ганночок,
всіх полячок, чешок, україночок, циганочок.
Полютують хлопці, поскубуться і почубляться,
розімнуть боки, мармизи, лапи, крила, щупальця.
Ну а там — чкурнуть десяті геть, війне двадцятими.
Вщухнуть лють, пожежі. Біля ватри тихо сядемо.
Відрахуєм вік, складемо війн та миру розклади,
а затим — співати, жити, смачно їсти й рохкати...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700171
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.11.2016
Мій тривимірний світ пнувся вгору шалено, до зір.
Наче пальці плюща, струнко вились перпендикуляри.
По кутках шепотіли, мовляв, ще для зір не дозрів.
Попеліли слова. Струни вилиць, проте, дошкуляли.
Допікала не стільки та музика вічних пліток,
скільки нахили ліній і тіл, що мінились кутами:
то хилилися, то хилиталися, ніби плато,
під яким ворушились вулкани — прадавні путани.
Мій тривимірний світ, віднедавна згадавши про час,
не знаходив ні місця собі, ні себе серед часу.
Істерично шукав собі тих незрадливих прочан,
із якими не їхав би дах, з ким би не сперечався,
хто так само би прагнув до лона небесних світил,
розділяючи нахилокутне його божевілля.
Мій тривимірний бачив, як безлічегранні світи
крізь зігну́ті кути випинались, росли, рожевіли...
Втім в очах засвітились, на голову впавши, зірки.
І забі́гали небом фрактали, мов злі пси хурделиць —
це, навпі́л розкроївши свідомість ударом різким,
шлях по трупах думок аж до зір простелив психоделік...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698197
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.11.2016
Справа в тому, що
через втому щогл,
сіпання губи
більшає убивць.
Просто ми самі
п'єм пекучий сміх
і жуємо біль.
Реанімобіль
надто замалий.
Стежку замели
двірники й сніги.
«Вистачить снаги
влитися в потік?» —
Крішна шепотів.
Ми піймали «Ом», —
та Пігмаліон
зрікся наших серць.
Інший режисер
тче з нас тло картин,
де герой — кретин,
а довкіл — кроти.
Всім так і кортить...
Всі гудма гудуть,
певні в тому, що,
як присплять губу —
зникне втома щогл...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697815
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.10.2016
Більшість —
розібрані,
може й привалені тлом
часопростору, бісові ляльки.
Біль шість
разів брав мій
мозок в тривалий полон.
Вчать апостоли: "Бійся! Відлякуй!"
Справно боявся,
відлякував Пекло, що скроні
дере і вдаряє як в бубни.
Рана до м'яса
від ляльки. В аптеку. А крони
дерев йдуть до раю, як в будні.
Вартість сльози
від митарства земного — літа.
В рай би з кронами крізь імена ліз.
Вам ексклюзив? —
Відьму — в Тартар за ноги! Злітай:
зрадить кров — взнали скрізь хіманаліз.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697336
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.10.2016
Горбатий про виправку марить від браку симетрій.
Двогорбому гріх нарікати на долю двогорбу.
На двох — три горби, але, як і раніше, — дві смерті.
Усупереч планам. Симетрії ж — на догоду.
Але й для горбатих могила не гумова, врешті.
(В бою за поставу струнку скільки їх полягло там!)
Брак місць на горби вимагає накласти арешти.
Принаймні, додасться роботи тепер поліглотам:
скоріш горбаням розіслати по світу листівки!
Вимога: щоб тільки "вальтами" до ями лягали!
І поки вказівками будуть вітри шелестіти,
Землі — покриватись вуграми могил нелегальних.
Законослухняні рвонуться горби розгинати.
Рівненько, впритул щоб, немов Трускавець і Дрогобич.
А нам то навіщо? — Без руханок і без гімнастик
взаємодоповниться пазл: одногорбий — двогорбим.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696199
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.10.2016
Виходець
із покацапленого краю,
клаптик до клаптика —
мову свою збираю,
крихта до крихти,
мов тіло бійця порубане.
І нічого, що поки що —
вона лише рудимент.
Бо мова моя постала
квіткою з попелу днів.
Попіл століть цементується —
і вже пополудні
мова моя —
слів та речень залізобетони.
Мова моя — осатаніла
Елізабет Баторі.
І не тому, щоб жорстокістю
залякати чи похизуватись.
Просто довкіл накопичена
критична маса хижої вати.
І в будь яку мить
нас піднімуть в повітря
ватяні динаміти.
Та заздалегідь
завбачливо
підривників сліди я намітив.
Мій праведний гнів
не обпалить Людину —
я нелюдь січу та караю.
Я з попелу днів —
давня мова
славетних часів
докацапського краю.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695846
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.10.2016
Не всім і не скрізь бути гарними.
Печерами і буцегарнями
блукають лускаті, витрішкуваті,
ворушать хвостами і ріжками.
За мурами та парканами
побабченим і неприкаяним,
заточеним по резерваціях,
як бомбам — з нудьги розриватися.
Світ не обзавівся ще мапами
з почварами, злиднями, мавпами.
Де всі одоробла й опудала,
що лицями світ запаскудили.
Де покручі всі з поторочами,
що світові смерть напророчили,
фотографам снились в кошмарах і
їх шкіра зміїна — мов малахіт, —
манила вночі зеленавістю,
доводила кров до ненависті.
Пластичні хірурги з гримерами
опісля контакту з химерами
гидку пізнавали "красу", яку
раніше не бачив світ. Ба, якут —
зіщулений дідо, поморщений
чи старообрядець з Поморщини
в убогому дранті, неголений —
ті красені ще, що на голову
вродливіші, кращі за покручів.
Почвару побачивши, покричи,
згадавши: "Не всім бути гарними".
В печері, в тісній буцигарні ми
махали хвостами та ріжками.
Усе. Замахалися трішки ми.
На вихід! На волю! На світло йдем!
Заждіть. Вже прямує до вас Едем.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695778
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.10.2016
Свідомо приймати або не приймати —
усе, що різнить нас від нижчих приматів.
Отак наприймаєшся зопалу рішень —
і крутиш педалі, мов злий велорікша.
Чарчину тримати або не тримати?
Ще трішки — й запишуть у нижчі примати.
Продай патисони, купи сальтисони
і фарші крути замість лускати сонях.
У вищих же колах найнижчі примати
збираються рішення вкотре приймати.
Отак наприймаються: глядь — уже й криза.
Накрутять тарифи і мізки на призов.
Так волю даєш нутряному примату —
і в кайф з аквалангом туди поринати.
Лиш мавпа тим часом із докором гляне
на твій полірований зовнішній глянець,
загляне всередину, шкіру задерши,
на те потаємне іржаве відерце,
що й ангел у шоці відхреститься брати,
і мавпа відмовиться визнати братом.
За доказів браком
і якості браком.
Боги констатують: "Дууурний неборака..."
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691827
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.10.2016
Їсти не просить повішена миша.
Кості задешево тут не примостиш.
Гроші твої, ніби ґронки кишмишу,
зжер бруківчаний пожадливий монстр;
твар, що давно не походить на лева –
як не ліпи макіяжі почварі.
В цьому квадраті, ба навіть, Малевич
натиск розгубленості почуває.
Линуть в розбите, розпечене жерло
люди й папери, зливаючись в ріки.
Марно з найвищих земних етажерок
юрмам Біг-Беном про змову чірікав.
Марно стискала серця ностальгія:
тут папірцем стала й воля сталева.
«Зелень» велить повиносити гілля
де́рева, котрим зросло місто Лева.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689250
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 17.09.2016
У двох зеленавих скельцях
по той бік мого пильного зору
плигають діти, дерева, хмаринки, будинки.
Перекидуються проспекти, вулиці і бульвари.
А ще
в них колишеться очеретинка твоєї руки,
щоби вцілити в мене
з об'єктиву своєї мобільної
фоторушниці.
Усміхаюся на камеру,
та фото фіксує тільки вуста,
розтягнуті в стриманій,
хоча й безтурботній гримасі.
І густу стріху вусів,
що нависла над дахом верхньої губи,
під яким заховалася
біленька мазанка усмішки.
Замість зіщулених кутиків моїх очей
до тебе всміхатимуться на фото
все ті ж діти, дерева, хмаринки, будинки,
проспекти, бульвари і вулиці.
Хоч сама колись одягла на мене
цю парочку
хіпстерських дешевих скелець,
знову й знову прагнутимеш
віднайти в них знайомі риси.
Вловити мою нетривку невловимість
в двох порталах, у двох діафільмах,
в бірюзі переливчастих калейдоскопів,
між дітьми і деревами,
хмарочосами й хмарками,
поміж вулицями й гамірними проспектами.
Але я вже далеко.
Все далі і далі від тебе.
І все глибше і глибше занурююся
у в'язку зеленавість скелець.
І аби мене врятувати,
усе, що ти можеш тепер зробити –
розбити
цю пару зрадливих магічних люстерок,
розірвавши оману
солодких обійм задзеркалля.
Та якщо видиратимеш рвучко за комір,
обіруч, ніби з пазурів лярви –
зеленаво всміхнуться тобою
тобі ж
окуляри.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682919
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.08.2016
Раб нікуди звідси сам не піде.
Топчуть байстрюки тіла легенд.
Берегтиму український Південь
ревно, ніби кисень для легень.
Перекрито виходи і входи,
видихи і вдихи рідних слів.
Бережу одвічні генофонди,
мов худобу, загнану у хлів.
Сперло дух, здавило груди степу,
як живцем похованим в труні.
Але дух – не стерти. Степ все стерпить.
Бережу (кому як не мені?).
Пам'ять зла у києвів та вінниць.
Та й не ті тепер вже Чернівці.
Нищили мій край пекельні війни.
Та найважче – вижити на цій...
Никати понурим партизаном.
Мову за халявою нести.
А довкола мокша і ерзяни.
Хоч візьми й подайся в монастир.
Ледве чутно той синівський розпач:
тихо гине мати на руках.
Тіло мови точить зла короста –
як би не молив, не нарікав.
Край мій заповітний – не фальшивка!
Край мій – не хохол, не малорос!
Не взяла його чума фашистська.
Діти рідні – гірше всіх загроз.
Вбити, розгребти, розмежувати.
Препарують степ чужі й свої!
Душі на розп'яття меншовартість
супроводить, ніби конвоїр.
Та в степу, як в затишку криївки,
не страшна ніяка татарва.
Бережуть мій Південь – український! –
стріли серць і мови тятива.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682660
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.08.2016
Багатоповерхівки
сховали небо від очей:
комусь заслали більмами зіниці,
а комусь і зовсім стулили повіки.
Чи боротиметься хтось із них за зір?
Більшість придбає собі міцні костури
і радітиме, що дешево відбулася.
І коли зрячі стоятимуть на варті,
захищаючи ліси та ріки,
сліпці – непомітні вояки гібридної війни –
тільки й чекатимуть нагоди,
аби напасти на них.
Прикриватимуться власною вадою.
Стрілятимуть по позиціях зрячих
фугасами з пластикових пляшок,
кулементими чергами з фантиків,
використаних презервативів
та недопалків.
Зрячі ж не піддаватимуться ворогові,
бо й не ворог він зовсім, а жертва.
Жертва власної хиби,
яка засипатиме тіла сліпців гільзами
від їхніх же набоїв.
Аби тільки хтось із них
зумів зиркнути на себе і свій дім
крізь полуду на очах –
він переобладнав би
буцегарні багатоповерхівок
під чепурненькі бунгало,
подарувавши кожному сліпцеві
по яблуку сонця
і по мішку зіркової солодкої пудри.
Тоді їхні костури
перекинуться на сакури
і, зацвівши,
повернуть очам небеса...
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681556
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 03.08.2016
Коли на біле хлине недовірш,
мов на зіницю – більма катаракти,
себе йому не вручиш, не довіриш,
як тракторист чужинцю – рідний трактор.
Як сокіл плазунові – кревні крила.
Як чайка жабі – видовжені лапи.
І не кляни Мефодія й Кирила,
що не злетіти літерам крилатим.
Хай вибухне Везувій недовесен,
хай ріки захлинаються болотом –
все стерпить вірш. Хай знає смак диверсій.
Інакше, як всі «недо» побороти?
Застигне магма слів міцним підгрунтям.
Багно скерує ріки в кращі русла.
Тож думи, наполегливо гаруйте.
Де ґандж, де сила – якось розберуся.
Поперед батька пріть, недорядки,
влаштовуйте брудні свої теракти.
Я знаю: без принук і директив
скресає з віршів крига катаракти.
Бо в паранджі з невидимих полуд
рядок твій – автомат на перевірці.
Твій саджанець.
Аби лиш, як поллють,
не переріс із недо- в пере-
вірші.
© Сашко Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681349
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.08.2016
Скрізь обступають боги, мов на Божий суд
збіглися, визирають з усіх усюд.
Та із сили-силенної треба обрати одного.
Стою. Обираю єдиного – власного бога...
Хтозна вже скільки марудних спливло годин.
Пляшка стоїть мінеральної диво-води
переді мною із написом: «Слабогазована».
Натяк збагнув. Натяк прийнято:
«Слав бога Зована!»
Бачу табличку на церковці: «Це – раби Господа».
Господи! Плутаюсь в літерах: Господа? Гаспида?
Поруч табличка моя, цивілізована.
Світить як в морі маяк: «Це – вільні Зована».
Бачу: у всіх, хто згадував
словами гарними Зована,
на противагу гадинам –
душа згармонізована!
У хрестовопохідних карателів,
що кидали каменем в Зована:
душа за іконними гратами,
церквою канонізована.
Славте Зована!
В ритмі Зована
моя лірика ритмізована.
Славте Зована!
В стилі Зована
моя лексика стилізована.
Коли лексика не дозована –
ти звертаєшся не до Зована.
Чує лихо душа розорана.
Більше Зована! Більше Зована!
Атмосфера чиясь загазована.
В когось мова полонізована.
Я ж – дочитую сагу Зована.
Безтурботність в полоні Зована.
Так релігія організована:
я і ти – просто органи Зована.
Мною дихає він, а тобою – їсть.
Він не злий, а тому – не зганяє злість.
Не карає, як... «сильногазована».
Не щипає, як «сильногазована».
Наша усмішка символізована:
кожен з нас просто – син волі Зована!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680835
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.07.2016
/слова/
Слова – не більше, ніж слова
і не мудріше, ніж сова.
В слова стромляє ніж словак:
розколюється голова...
Ковтнули хмари зореліт.
Заклекотали журавлі.
Жує газету журналіст –
слова бере ажурна злість.
Слова повісили носи.
Я цим словам давно не син.
Ковтну, як слину, вогку синь.
Носи її чи не носи –
в собі не втримаєш слова.
А так хотіла голова!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680708
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.07.2016
ми ідемо
ми мовчимо
ми не спимо
ми не їмо
можливо, присмак ескімо
можливо, роль в німім кіно
усе не те
усе не те
зима мете
на сцені теж
усе не те й метіль мете
куди не глянь – не ті й не те
ні бе ні ме
ні бе ні ме
як у дешевім аніме
його, її, тебе й мене
ти – ще не вмер
я – ще не вмер
куди іти
куди іти
летіти, плисти, слать листи
розводять дурнів і мости,
кролів, худобу, бліх
і ти
і ти туди ж
знов з ними ти
мета кінцевої мети
ґвалтує безгомінь мартин
і ти з мартином тим лети
у вирій
вирвою думок
спимо, їмо та летимо
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2016
Друже бороданю, давай п'ять!
Твоя борода – близнюк моєї.
Тієї ж густини і географії.
Спільні ареали проживання
наших борід
у чомусь ріднять нас...
Підмічаєш: у мене вуса якісь інші.
Робиш висновок:
в тебе – своя борода, в мене – своя.
Та й слава богам, – думаю, –
що в нас борода не одна на двох.
Це як тіло одне на двох.
Як у мультфільмі «Кітпес».
Це доля одна на двох.
Як у байці про лебедя, рака і щуку.
Спільна борода зробила б нас
сіамськими близнюками.
Сіамська борода – не помічник,
а надто – в амурних справах.
Сіамська борода – вирок лихої долі.
Тільки операція
розвела би надвоє наші стежки.
Тільки перукар у білому халаті
немов шестикрилий серафим
розітнув би навпіл
наше спільне серце
наше спільне горе
наше спільне щастя...
«Чик-чик».
25.07.2016
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680487
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.07.2016
Земля – космічний корабель.
Мій погляд в небо – стерновий –
на щонайбільшій з арабелл
знамено Возу встановив.
Ми нерозривні з кораблем.
Жене́м. Від кого чи за ким?
Від возу суєтних проблем,
що в рубці змінюють замки́.
До неба очі підведіть –
в зірковий сяючий планктон.
Як стихнуть кола на воді –
заструменить з очей Платон.
Піднято вічністю шасі:
зведіть-но думи догори!
Вздовж галактичної осі
і ваше тлінне догорить.
А тут мільярдами горінь
тремтять космічні манівці.
Але пливуть в небесну рінь
лиш астрономи і творці...
А юнги дивляться 2D.
Додолу гне підніжний корм.
Чабан отару геть веде
від Глибини під нічником.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680240
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.07.2016
Моя борода така м'яка і густа,
що здається,
ніби в ній гріються метелики:
легкий подув вітру –
і звідти повилітають
строкаті ококрилі махаони
та кинуться врозтіч.
Проте, вночі
в ній гніздяться кажани.
Вони гучно пищать,
ретельно вичищають крила
та вигодовують дитинчат.
Хоч удень борода –
не такий вже й поганий прихисток
для горобців, ластівок,
бабок та комарів.
Але я надаю перевагу думкам,
що рояться в моїй бороді,
дикими бджолами.
Вони регулярно приносять
густий брунатний мед,
трамбують його у стільники.
І коли мед загусає –
перетворюється на вірші.
Все, що вам залишається –
обережно витягти важку рамку
та поласувати
запашними, соковитими катренами,
від яких приємно липнуть губи та язик.
Але жуйте мед разом з воском,
смокчіть мед,
заточений в шестигранні чарунки.
Бо як тільки почнете зливати його
в окрему посудину –
у вас неодмінно вийдуть верлібри.
А якщо розмазати мед по тарілці –
він запахне прозою...
Моя борода така м'яка та густа,
що здається,
ніби з неї можна
понавитягувати віршів
на цілу поетичну збірку,
або викачати медогонкою
повноцінний акацієвий роман...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680062
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 25.07.2016
Знов наїжачаться стигми на стегнах.
Знову обличчя в покірність вмочати.
Просто, коли промовляє система, –
людяність має в ганчірку мовчати!
Спека. Тролейбусна Піна колада.
– Злодій! Квиток треба компостувати! –
кондуктор чимдуж заревла, мов колайдер.
– Штраф! – пролунало жаским постулатом.
Туга і регіт злили́ся в істерику:
– Грошей – додому дістатися – обмаль...
Піниться слина, як річище Терека:
– Штраф! Діти нидіють вдома, голодні!
– Змилуйтесь...
– Ви́бачать міліціянти!
– Їй-бо: поет, ґав ловлю. Сам – з провінції.
– Всі ви такі. Нап'єтеся й буяните –
повен салон віршомазів по вінця!
З роботом важко: глухий, як цистерна...
Дайте когось, хто б умів не мичати!
Просто, коли промовляє система, –
чуйність вівцею воліє мовчати.
Дайте людину!
Живу!
Щоб не темно –
з нею і в ній.
Дайте в людяність чартер!
Пащу стуляй, раболика системо, –
з вільним лицем би удвох помовчати!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679596
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 23.07.2016
Не кожному рупором слова дано прогриміти
в німотній багнюці пітьми та осліплої тиші.
Поети, напевно, – божественні програмісти.
Не кожен посміє прожити життя поетично!
Поет б'є по клавішах клавіатури серця.
Невтомно гарцюють фаланги в сакральному танці.
І ось на екрані паперу рядки-новосельці,
ба, новоприбульці з божествених радіостанцій!
Небесне й земне – монолітні розпечені злитки.
То хто ж таки він – програміст чи бездумний транслятор?
Лялькар а чи лялька, яку ревно смичуть за нитки?
Чи так хихотять Калліопа, Евтерпа й Ерато?
Чи так це важливо?
Послухай, ген, десь між рядками
гримить поетична Голгофа громаддям граніту...
І всяк щонайменший, горою освячений, камінь
чатує на слушний момент, щоб чимдуж прогриміти!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678823
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.07.2016
Щодня, щоночі, щотерпіння
твої сліди асфальт фіксує.
Твоя утечетерапія
твій біг від снів
форсує всує.
Твій біг – дорогою від себе,
від помилок, думок, від бігу.
Твій біг захеканий – твій цербер –
біжить від власного лібідо.
Твій біг змінився – не впізнати.
Він схуд на декілька десятків
годин, страждань, дорожніх знаків.
Він біг тебе вперед і задки.
Бігун. Богун.
У марафоні
біг стриг тебе – не лиш волосся.
У віддзеркаленні лихому
тебе сливе не збереглося.
Всі вдихи-видихи злилися
із хрипом вчаділого міста,
а зблиск асфальтових залисин –
з твоєю плішшю, як в міністра.
Вночі, з коханою в кімнаті,
твій стукіт серця – тупіт кросів.
Найменший шурхіт – гучнонатяк,
що тягне, скиглить, душить, просить!
Ба, клацання клавіатури
в перинах тиші – наглий виклик!
Немов мазепинський Батурин,
двигтить в тобі бажання вити.
Бігуне, мчи!
Біжи, Богуне!
Все далі й далі Берестечко...
У дно серцевої лагуни
спіраллю вгвинчується стежка.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677718
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.07.2016
Фатум –
глухий кардинал
(сіра мантія із маєстату вся) –
тиждень купальський напнув
на чоло, мов картатий бірет.
Скоїться все за сім днів,
що по книзі Юдоль має статися,
Фатум
опасок тортур,
як розгніваний тато, бере.
Пестить уїдливий Пек
квітку папороті,
світить іклами.
Тонуть вінки. Замість них
на поверхню зринають мерці.
Хрест дерев'яний розбух.
Пустоокі химери хихикають,
зрізані коси дівчат
підшивають, немов комірці.
..........................
Вчора нагрянув день-ікс.
Дідо твій розтрощив рукомийника.
Діда, до того, злий пес
гризонув за тендітні місця.
Хату сусіда живцем
проковтнула пащека комину та
жінку його на косу
Костомаха вчепила, мов стяг.
Випав передній різець,
ніби дошка старого паркану у
мами твоєї в той день.
Другий дід – порівняв тротуар.
З пінистим дзьобом на люд
плигав голуб – вар'ят неприкаяний.
День учорашній на склі
кров'ю підпис лишив: «Тор-тур-таррр!»
Втім, гола п'ятка – це знак
милосердості фатуму знахарки.
Де схитрувала – хтозна,
що лиш чобіт змогла розпанахати?
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677434
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 11.07.2016
Все відносно...
Дивися:
відносно зомлілого тебе
пре нікчемне,
а поруч – неквапом пливе колосальне;
ті, що нищать тебе
й щирі друзі, батьки, логопеди
(хоч в колисці наук
всі по черзі тебе колисали).
Все відносно.
Повз тебе проносяться сварки й образи.
То оброслі лушпинням непевних вимог етикету
справедливі слова.
Тим і колять, немов дикобрази,
невидючих,
чий зір упирається в щільні штахети.
Ти зростав.
Будь-що прагнув у землю вростати, стожилий.
Обирав між своїм і чужим лиш масивне і вічне.
Все відносно...
На тебе ж чекали надійні стежини.
Вірні кроки від хибного те́бе тебе́ сторожили,
ніби правду
від пазурів княжого беркута – віче.
– Все відносно.
– Все рівно не вийде, наївний Альберте!
Невловимі ні твердість, ні впевненість
для апаратів.
Мрію
формули дрібнять
на жменьку пшеничної дерті.
Хай окреслені циркулем кола –
крапки на мольберті,
та усмішка твоя
красномовна,
мов прапор пірата!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676754
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.07.2016
А що, коли кожен із нас, пересічних поетів
(а хто й, ніде правди подіти, – з цілком посередніх),
був маршалом, лицарем слова, борцем,
носив золоті еполети
в минулих віках?
Не стояв тихим судном на рейді!
В царину вірша героїчні влаштовував рейди!
І поки ми клеїмо тут невиразні уривки,
слова випадкові і звуки, – колаж нам під силу
(по суті ж, довершено клеїмо дурня,
щоб всіх, а найперше – себе одурити.
Та вірші – мов грудки тверді, скільки б їх не місили), –
десь там, в предковічній безодні епох та еонів
уславлено ВСЕ менестрелем високого лету.
Розтоплено сонми сердець
і мільярди віршів, запашних, мов півонії,
утворено Нами,
що справді жили, як поети!
І в цьому житті ми рвемося застрибнути знову
на взяті колись п'єдестали, підстрибнути вище.
Крізь товщу пожухлих сторіч деремося,
модерні романтики і казанови!
Байдуже, що віршів – набите битком кладовище.
І так щожиття, мов існує негласний сценарій,
що лізе корінням углиб, в незапам'ятну днину,
кимсь вигаданий, мов насмішка,
щоб знову і знову піїти стинали
поезії плахою голови. Тільки віднині,
затямивши що і до чого, пощо п'єдестали?
І нащо суперництво? Кожен собі археолог.
І доки з-під товщі грунтів
ми одвічні фундаменти ще не дістали, –
нічим не зарадять в суцільній пітьмі ореоли.
А що, коли ми (тут і зараз!) – великі поети?
Лишень нашорошити вуха – почуються мантри.
То що – по прямій, менестрелем високого лету
чи знову по колу
мов пес, який прагне
себе за хвоста упіймати?
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674938
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.06.2016
Свято на носі.
Мов повні верблюди, базари
гнуться під скарбом, частують їством та кормами.
Постать на носі човна, про яку всі бажали б
знищити згадки ущент: Керамічний Керманич.
Заяча крове, тремти, як вразлива рабиня.
Прага, Пурим, пиріжки, пійло – не панацея.
Гралася глина в спітнілих долонях рабина.
Зрів, наливався
насущний замінник Мойсея.
Досі пропасниця в жилах, словах старожилів.
(Мов сторінки,
страх із трепетом губи гортали.)
Очі, як два вартові, їхні сни сторожили.
Згодом, ті ж очі взяли їхні сни за гортані.
Глина одна.
Та до Бога, як і до Адама –
стежка буремна й хитка, ніби мур Акермана.
Глину, м'яку і слухняну в руках донедавна,
важко впізнати.
Вона – Керамічний Керманич.
Сонце палило в печах та глазур'ю вкривало.
Небо зусібіч бігцем омивало дощами.
Глина відбилась від рук, наче рана кривава:
ядра гарматні, мов тигри, ревли, верещали.
Прудко Керманич землицю картеччю засіяв.
Місто, мов жінка, лежало – відверте і голе.
Свято минуло.
Тож, як і належить месії,
пил і дрібне конфетті –
відпрацьований голем...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674752
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 27.06.2016
Злі вулиці, провулки, вуркагани.
І місто – підозрілий, хтивий митник.
А серце снить кохати й буть коханим,
Хоча би на одну мільярдну миті...
Довкола глум і посмішки лукаві
Натягують на скорчені гримаси, –
А серце снить не жити за лекалом,
А влитися в життя чиєсь романсом...
Не варта їхня щирість ні копійки
(Копійка ж – править душами й думками), –
А серце снить до когось прикипіти,
Мов очі нареченої до канни...
Коли й тебе заїсть нестерпна тиша, –
Не дай, аби журба в мільйонах щезла!
Тебе впізнає серце, як напишеш
На тлі пустельних лиць
казковим пензлем:
«Як хочеться кохати й...»
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2016
Сумніви стисли кадик.
Знов курбелять,
чортами закручують вихори.
Байдуже вже куди:
обери собі напрям
і, врешті, долізь!
Знаю, не вперше мене
й не востаннє
розчахує навпіл, мов Ігоря
(від апетитних монет
і від вишніх дерев),
захиткий дуалізм.
Просто думки на замок –
і посиплеться їжа
з едемського дерева.
Просто, коли не замовк, –
не зарадить ніхто.
Ані ангел, ні біс.
Багатозначно мовчиш...
Знаєш, золото тиші –
не золото Денвера.
Вслухайся... Тиша – мов чіп.
Тільки зчитуй штрих-коди
з родинних обійсть...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673753
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.06.2016
Час летить, як звір голодний.
Динозаври вимерли.
Мчать у потязі «Сьогодні»
паралельні виміри.
П’ять зупинок промайнули,
як болючі шершні.
В «голові» – вагон «Минуле».
У «хвості» – «Теперішнє».
В різночассі пасажири.
Бійка між вагонами.
В позачассі – просто жили б.
Тут – ламають голови.
Гідра часу, стоголова
(з пащ – потоки піняться),
мчить завзятих тигроловів
в Зеленклин із Вінниці.
Рев такий – дуріють тигри!
Кришать роги олені!
Врізнобіч орієнтири.
Час жене, розколений,
булькотить, пускає кварки,
ніби кухоль знахарки,
з подорожніх топить шкварки.
Б’ються допізна хорти.
То за що киплять, панове,
чвари між вагонами
і яку жаринку знову
з серця ми вигонимо?
Білий прапор. Потяг сохне.
Бій завзяттям виморив.
Їде потяг поміж сотень
потягів та вимірів...
«Як же так?» – прозрілим свистом
прокотилось колесо
недогод. Донісся виступ
і залізо голосу:
«Заганяй його в депо!
В нас тут монополія.»
Паралельні їдуть по
паралельних коліях...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673226
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2016
Серпанок. Дах заснув. Лише димар
пускає з люльки сиві клуби диму.
Прийшла мара, що й сам я задрімав.
І небо підпираю. Я - будинок.
Притулок, бастіон для кволих доль.
В мені живуть, кохають, помирають.
Комусь мій дім - до Пекла коридор.
Комусь мої бетони - шлях до Раю.
Півночі засмальцьований чубук
низатиме на місяць срібні кільця.
Щоб ті вели з ним хвацьку боротьбу,
як в морі войовничі фінікійці.
Стривай, димарю! Я ж і сам - цей дим,
що між вітрів блукає пілігримом,
вагаючись, туди або сюди
покірно прихилити білу гриву...
Я дах почухав хмарним гребінцем.
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: не гребуй ним, бо це
твій шлях. Твій дим. І трішечки - будинок.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673105
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.06.2016
Ми – мінливі,
незаймані барви на тілі етюду,
що зрадливо несхожі
зрання, пополудні й у смерк.
Марно прагну вхопити за хвіст
нетривку амплітуду,
за якою комета Життя
мчить з Появи у Смерть.
Марні спроби зловити вертку,
фонтануючу думку.
Неприборканий бик
вправно змахує з рогу аркан.
Нездоланні.
Плоть їхня не чує тягар обладунків.
Легкодухі...
Плоть їхня – офіра питву й цигаркам.
Так метаюсь між першими й тими,
яких – наостанок.
Полустанок порожній.
«А потяг... Ще ні? Чи... Ту ту?»
«У дорозі...» –
ледь вітер розрає
шорсткими вустами.
«...між Появою й Смертю» –
гудки скинуть з думки фату.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671956
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.06.2016
Втеча від себе:
лиш крок – і загибель...
Маски просочують мізки.
Розпач батує, мов булку, на скиби,
коли говорити вже ні з ким.
Стрілками крає безжальний будильник
тижні в нервовім стакато.
Де би і з ким не була ти,
Людино, –
тебе буду вічність чекати!
Нащо шматуєш ти спокою брилу,
плоть її рвеш,
самотино?
Знаєш, про що б ми тепер говорили
удвох – тільки я і Людина?
Знаєш, як нами впивалися б ночі?
З днями в танка́х колоритних
вічність би поспіль
кружляли,
охочі
з Людиною
поговорити...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671772
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.06.2016
Якась невимовна, невимірна туга,
мов кульку повітряну, рве діафрагму...
Мій внутрішній всесвіт розтрісне з натуги –
на волю грудинна мелодія прагне.
Чи бачиш, як глузд мій здається без бою?!.
Мечусь, мов на компасі стрілка. А ти ж і
не чуєш: мене, як в шахтарськім забої,
тіснять збайдужіння твого пасатижі.
Ти вся у мені: у клітинних мембранах,
ти в оці – в мільйонній із акомодацій,
ти в серці звучиш метрономом удачі,
ти – воля, що їсть її ніздрями бранець.
Ти спокій украла навік в Афродити,
ввірвалася в плинність життя карколомно.
І, раптом стрілою Амура пробитий,
впаду, мов остання помпейська колона...
Нехай не тьмяніє твій спалах квазарний!
Стань стежкою зваби від мавки до Леля.
І в оці, на денці самому, як зараз,
відіб’ються наших долонь паралелі..
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2016
Вбрались ниви в зелені бушлати,
застебнулись на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти,
віддалася ж – травневому вітру!
Закосичує травень ріллю.
Байдикують стежки незарошені.
Росам виллю свій сум, переллю,
не очікуючи на запрошення.
Ваблять скошені трави, як мавки,
пряним зіллям степи заколисують;
ніби стайні, осипані маком,
що принаджують відьом із Лисої.
Ген, титани – ватага копиць –
підставляють рамена і голови.
Мить – і небо підперли стовпи.
Крок – і тиша розходиться колами.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671501
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.06.2016
Ранок. Сонце усміхається і насвистує пісень у ритм зі стукотом колес приміської електрички. Вона ж як завжди виїжджає за межі мегаполісу занепокоєна дрібними справами, затуркана містом. Але зелені лапи лісосмуг підхоплюють електричку та огортають м’якою родинною турботою.
Відчувши батьківську опіку жилавих дубів, вагони стрімко вириваються вперед жвавим ланцюжком непосидючих замурзаних розбишак; смикають за кучері своїх опікунів, чіпляючись рогатками за канати електродротів; зі свистом летять за обрій, у далеку подорож ще незвіданими містечками й селами, аби побачити, як живуть люди, показати себе та позачіпати тамтешніх задирак; мчать, широко роззявивши ще заспані очі шибок та висолопивши довгі язики занавісок.
І тільки вітер ніжно пестить чуприни малих зірвиголов.
Мовляв, біжіть, хлопчики! Не баріться!
Хутчіш полишайте запорошену пилом, витоптану міською мурашнею ріллю шкарубких асфальтів, аби скупати спраглі дитячі п’яти у кошлатому спориші. Аби пожбурляти камінці залізничних колій у глибокі озера та стрімкі повноводі річки. Поплескатися в живильній волозі віковічних дубів та осокорів.
Поообігли вагони...
Дрібно залопотіли ніжками. Тільки п’яти замелькали.
А приміські села поставали згорбленими бабусями по обидва боки колій і замахали хустинками, проводжаючи своїх улюблених онуків у захоплюючу кількаденну подорож...
Повертайтеся, хлопчики! Але не з порожніми руками. Прихопіть із собою по добрячій пригоршні свіжих весінніх вражень та по ґронцю стиглого призахідного сонця...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669755
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 01.06.2016
Всесвітня платівка ще бій не програла:
в макітру пересічного манекена
вмонтована власна людинопрограма –
рішуча, різка, педантична німкеня.
Без неї заклякне знеструмлений пластик.
Обм'якне скелет, обважніють повіки.
І пластирем
вето на рухи накласти
поквапляться білохалатні кобіти.
Ввімкнеться ж вона – загудуть коліщатка.
І знов персонажі музичної скриньки,
за примхою драми, в гонитві за щастям,
з аорт випускають бенгальські іскринки.
Лялькам по театрах усе б терендіти
(повчання й дебати намащено медом) –
під рев
планетарних
волинки й трембіти
всі снять правотою із префіксом недо-.
Хай марять, наївні, червоні від крику,
доводять на пальцях, строкатими мовами.
Гіршою прикрістю став би
відкритий
секрет:
кожен з речників
запрограмований.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016
Ти розкинулася піді мною
кошлатою бахромою ковилових полів,
як зелене море, що піниться від шторму.
З висоти соколиного лету
твої неозорі неорані сіножаті
примушують моє неспокійне пташине серце
розгублено завмирати від кожної хвилі,
що прокочується твоїм розпашілим тілом.
Не відаю, з якого боку підійти,
підлетіти до тебе,
як обійняти тебе – величну, неосяжну і дику?
Ми – дві, такі несхожі, самодостатні стихії,
які ніяковіють одна перед одною,
знаючи, що їм судилося
колись неодмінно схльоснутися,
сягнувши спільного обрію.
І тому дві стихії
несміливо торкаються одна одної,
пізнаючи сокровенну суть одне одного:
перша – земну, материнську,
друга ж – батьківську, небесну.
Ти – земна. Ти – твердь.
Ти – надійна твердиня.
І тому я ліплю тебе,
як натхненний скульптор
із усіх цих полів і сіножатей,
що стають твоєю шкірою.
Із усіх кучерявих лісів,
що стають твоїм волоссям.
Із усіх блакитних озер,
що зливаються в твої зіниці.
Із усіх цих скель та чорноземів,
що стають твоєю плоттю.
Я формую твою довершеність
з усього, що дороге моєму серцю.
І то нічого, що поки що
ми лише трималися за руки.
Але ми .м і ц н о. трималися за руки
уві сні...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2016
Длубання в носі – це тобі не мозковитівки московитів,
які потрібно маскувати додатковою кількістю вати.
Длубаючись в носі, немов звільняєш в голові простір
для кошерних думок вершителя правд і сенсів.
Вони можуть прискочити в образі трьох затятих подруг:
Вірки, Надійки та Любки.
Побігати, покривлятися, побавитися і шугонути геть.
Чи приплентатися червоним неоковирним оком,
щойно після оковитої, і, скинувши окови моралі,
бігати по околицях, вдивлятися в лиця.
Оком в лиця.
Буває, що думки тягнуться вгору, виростають,
стаючи врешті решт хмарочосами,
маківками черкаючи порепані п'яти богів.
Частіше ж, так і лишаються приземленими триповерхівками.
Не стільки приземленими, скільки пригніченими побутом.
Мовляв, ні за що жити. Мовляв, нема грошей.
Мовляв, неможливо нічого змінити.
Не вміють або не хочуть, бояться або і так звикли.
Або все й одразу.
Мовляв, дев’ятиповерхівкам, які мають за що жити,
лікуватися, і що відкласти, легше вирости хмарочосами.
Легше перерости з приземлених у просто таки летючі.
Навіть ті з них, що ніколи не були інтелектуалами,
пруться юрмою у творчість та у подібні речі.
І так буває завжди: якщо забезпечений –
то обов’язково потягне в якусь творчість.
І так буває завжди: якщо незабезпечений –
дуже легко поховати навіть найбільший талант.
Тож, длубаючись у носі, можна вирости хмарочосом.
Та длубаючись у носі, можна так ніколи й не вирости...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647555
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.02.2016
Дивина...
З якою затятістю ми прагнемо винайти машину часу,
нехтуючи при цьому природним її відповідником – пам'яттю!
І пам'ять сама якось по-троху починає легковажити нами.
А що би ще на її місці зробила
будь-яка інша примхлива панянка?
Який привіт – така й відповідь.
Будь-який штучний замінник має на меті
обрубати усе, що б нагадувало про те,
що ми колись вміли успішно робити й без нього.
Телепатію поглинув мобільний зв'язок.
Живе спілкування –
віртуальний світ соцмереж та ігор.
Та й сам Ігор... Богдан-Ігор Антонич,
глянувши неупередженим оком на цю вакханалію,
злякався б, не повіривши в те, до чого довела цей світ
його запальна модерність
та робота на випередження часу.
Отак не вір після цього в ефект метелика.
Пам'ять. Вона легко піддається спокусі
бути зафіксованою на фото чи відео.
Пам’ять. Вона рада зайвий раз щось забути,
або навіть взагалі не запам’ятовувати.
Машина часу. Її й досі не винайшли.
Мабуть, з огляду на те,
що вона нам не дуже то й потрібна.
Для чого взагалі потрібна машина часу?
Для чого нам потрібно увесь час щось згадувати,
порпаючись в нутрощах минулого,
живучи при цьому у світі, де кожного дня
вкотре забувається щось набагато важливіше?
І як би ми не тікали в часи інших ігор та ігорів
(Антонича чи то навіть князя київського) –
все одно, так чи інакше, час приведе нас до того ж місця,
звідки ми втекли, звідки ми витекли – до нашого,
такого до болю знайомого гирла.
Цікаво, чи дуже радіють велосипеди,
коли черговий розумник
починає заново їх відкривати
і робить це кожного наступного разу
в якнайнедолугіший спосіб?
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646327
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.02.2016
Скільки ти можеш випити щонайбільше води,
коли тобі абсолютно не хочеться пити,
а можливо, навіть відверто верне від неї?
200 грам? Літр? Півтора? Два літри?
Скільки тобі до снаги
силоміць влити до шлунку
прозорої рідини
що має вагоме слово в твоєму тілі?
60% від маси – не так вже й мало.
Достатньо, аби дати тобі зрозуміти,
хто в хаті господар.
Та поглянь, чи то не ти
сунеш, спраглий, пустелею з криком в очах:
«Води! Води! Пити! Пити! Води!»
Води його за собою чи не води –
все одно твій верблюд
не напоїть тебе жиром зі свого горба,
а його кров буде тобі не до смаку.
Верблюжа кров – напій досвідчених бедуїнів.
І (о диво!) досі ненависна тобі рідина
вмить перетворюється
на живильну небесну вологу.
На божу благодать, райський сік,
у якому приховано ключ до твого життя.
Вода! Ніби чарівна голка кощея.
Твоя «ахілесова п’ята» і твій еліксир молодості.
Але цього разу води, як на те, немає.
Раніше тіла твоїх пращурів
складалися із пшениці, картоплі, сала,
з капусти, галушок, буряків, яблук
і води з джерела чи з криниці.
Нині твоє тіло – це білки, жири, вуглеводи,
мінерали і 60% прозорої рідини без смаку,
що утримують вкупі твою хімічну тендітність.
Скільки ти можеш випити води?
Скільки ти можеш прожити без води?
Скількох у світі мучить дика спрага?
Кого – у суворій пустелі, а кого – з перепою.
«Влаштую-но безперебійне водопостачання!» -
Отак собі думаю, тим часом старанно майструючи
надійний станок для заливання водою.
Одвічна проблема вирішена, мрія вже близько.
Набивай-но рота соломою, –
я встромляю новісіньку лійку!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645067
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.02.2016
Чоловік, по шию закопаний в щебінь,
мовчить і флегматично кліпає очима на світ.
Мовчить і байдуже, дещо сумно, кліпає очима на світ.
Мовчить, бо слова мають бути підкріплені дією,
як банкноти – золотом.
Мовчить, бо його мовчання – і є золото.
Та й на які дії здатен чоловік, по шию закопаний в щебінь?
Хіба що мовчки вертіти або трясти головою?
Мовчки, бо його тут ніхто і ніколи не почує.
Нащо напружувати шию там, де тебе не чують?
Нащо трясти головою, як божевільний фанат року,
там, де тебе закопують по шию в щебінь?
Чоловік, по шию закопаний в щебінь,
мовчить, як самотня старезна верба з золотою корою.
Шия чоловіка – це товстезний стовбур дерева.
Густа борода чоловіка – це 700 квіток на кроні верби.
Верба не володіє вербальною технікою спілкування.
Верба лиш може оплакувати разом з дощем світ,
у якому тебе закопують по шию у щільний щебінь.
Її душа оточена териконами гранітного кар’єру,
як Душанбе – гірською системою Паміру.
Памір – це дах світу.
Світу, що закопує тебе по шию у щебінь.
Втім, ти сам закопав себе мовчки у щебінь,
глибоко пустивши в нього своє коріння.
Твоє мовчання – оманливе золото від копит антилопи,
яке щедро засипає тебе собою по саму шию,
перетворюючись на купу грузьких камінців...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644203
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.02.2016
Я – злий дід з бородою моряка.
Не глипай зухвало на бороду, сучий ти сину!
Бо зараз дістану барвистий свій маракас
і межи очі втру часнику тобі, хлопче, до синяви.
Я – злий дід з бородою моряка.
Не зиркай, роззяво, так пильно на сиву реліквію,
мов кінь на овес. Є ще сила в старечих руках –
бо усі облизали давно макогона, хто кліпали.
Я – злий дід з бородою моряка.
Таки пожалкуєш, що нині зі мною зв’язавсь.
Годі стежити, хлопче, японський ти Муракамі!
Думав, я тобі тато якийсь з Простоквашина? Зась!
Я - злий дід з бородою моряка.
Обходь, обминай мене, друже, десятою стежкою.
Бо зготую за мить з тебе поглядом американо.
Камікадзе, зав’язуй за дідом приховано стежити.
Бо я – злий дід з бородою моряка.
Від очей моїх, ле́геню, довго не знайдеш притулку.
Я – твій жах; Дейві Джонс.
Я – тобою розбуджений Ктулху.
Відвернися, бо вдарю, бо вшкварю чимдуж гопака!
Я – злий дід з бородою моряка.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2016
Що то за дивний напис
на стіні напівзруйнованого будинку –
"ДБРНЧ"?
Перше, що спадає на думку –
щире побажання товаришам по службі:
"Добраніч!"
Та це було би надто просто.
Може, це справа рук солдата
із села Дубриничі, що на Закарпатті,
прагнення вкарбувати свою землю в історію?
А може, це – відчайдушне прохання:
"Добринчи!"
І життя, як сліпий кобзар,
сумлінно грає на біс
пару бравих козацьких пісень,
даруючи воїну ще декілька світанків,
що зігріють його теплою бронзою променів.
Чи то хизування, мовляв:
"Тут була добірна частина війська.
Знай наших."
А може, це кодові слова
командира батальйону, що попереджають:
"До обороны – час."?
Як би там не було, на добраніч тобі,
бравий солдате з добірної частини війська,
котрий родом з Дубриничів!
Нехай твій кобзар добринчить свою пісню.
І нехай ця пісня ще дооовго триватиме.
А раптом обірветься –
до оборони буде ще ціла вічність,
аби передумати всі свої думи,
згадати все, добре підготуватися
і зробити впевнений крок
в тепле ранкове осоння...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643617
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.02.2016
Ліпиш в просторі з думок те,
що ліпить з тебе навколишній простір.
Татуюєш папір словами про те,
що написано тобі на роду зірками.
Складаєш з окремих клаптиків мантри,
обзиваючи їх віршами, лікуючи ними себе і людей,
заповнюючи ними порожнечу в собі,
яка відлунює свистом вітрів, що не вщухають.
Бо по суті – ти ніхто і ніщо, і водночас – усе,
яке забуло про це і тепер силкується згадати.
Ти – чистий лист паперу,
ти – цнотливий кавалок глини,
ти – тиша, яка чекає на музику.
І може так прочекати цілу вічність,
доки не віднайде свою симфонію,
яка зрезонує з порожнечею в тобі.
Ну а доки цього не сталося –
продовжуй ущільнювати зміст,
беручи його, позичаючи в простору,
як шеф-кухар, що віртуозно орудує інгредієнтами.
Але твої вірші все одно будуть не тобою,
а скоріше, твоїм вмінням смачно куховарити.
Це твій хрест, твоя карма, твій дар і вирок.
Тому ліпи, пиши, проповідуй, згадуй себе.
Заповнюй порожнечу в собі і в людях,
бо інакше вона давитиме зсередини, ростиме,
доки не розірве тебе, як повітряну кульку.
Чи доки з часом не стане чорною дірою,
що поглине тебе і твої думки.
Тож краще будь порожнечею, що ліпить,
ніж голодною чорною дірою, що з'їдає...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643480
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.02.2016
Сан Санич Круть.
Так звали мого викладача з охорони праці.
І дійсно, він був таки той ще круть-верть.
Низькорослий, опецькуватий павич років 45-ти.
Темперамент його вихлюпувався
через розстібнутий верхній ґудзик сорочки,
ніби морська хвиля, на гребенях якої
виграють піною баранці білих кучерів.
Він завше навмисно випинав їх, як пам’ятку, на люди.
Голова його блищала, ніби важка великодня крашанка,
яку змастили олією або вкрили лаком.
Чи як відполірована наждаком булава Котигорошка.
Ходили чутки, що Сан Санич мацав студенток
на практичних заняттях по зупинці кровотечі,
прикриваючись ретельним пошуком
потаємних жіночих артерій.
Їхні хлопці ж навчили тоді його стрибати в море
із громадського катеру, що курсував
між двома берегами місцевої бухти.
Подейкували, що ті ж хлопці
перевіряли на міць його масивну крашанку.
Проте, це був точно не Великдень.
І били не об другу крашанку, а об сталевий бампер.
Інші ж казали, що Круть володів
прийомами карате чи то рукопашки...
Хай там що, але коли я дивлюся на великодні крашанки,
чи на баранчики, що лізуть з-під сорочки моря,
мені згадуються слова, які він постійно повторював:
«Ви звісно спитаєте мене, як вивчити все це? Як здати екзамен?
А я відповім вам на це: «Не знаю!»
Тільки мати моя запевняє, що точно знає –
Яйця будь-коли, будь-де найкраще варити круто...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016
Часом з’являється відчуття, ніби ти – СРСР,
а твої колишні ідеї – немов незнищенний світовий комунізм.
Імперію давно розірвали на шматки, як весільний коровай.
Проте й досі червоний прапор квітне в серцях
Куби, В’єтнаму, Китаю, Північної Кореї...
Отак і ти давно охолов, наче батьківська паяльна лампа;
розсипався на дрібні піщинки, стерся.
А всі, хто колись був інфікований твоїм божевіллям,
і досі його ревно сповідують, твої вірні паломники.
Щодня приносячи в жертву тобі
своїх баранів, кіз, верблюдів,
б’ючи поклони і читаючи молитви.
Свого часу ти пройшов усі стадії розквіту й занепаду.
Революція зірвала тобі мозок.
Терор тримав у страху невірних та проштовхував ідеї.
Відлига – стратегічний хід, аби загоїти рани та ґулі.
Застій – як наслідок старіння вождів – запалу і незламності.
Перебудова – істеричне прагнення зберегти систему.
Розвал – бунт тисяч тюремників при мільйонах в'язнів
усередині твоєї імперії.
Коли цілком віддаєш себе ідеї, наче тіло – вогкій землі,
шлях попереду тебе автоматично розчищується,
ніби невидимий бульдозер орудує ковшем
розгрібаючи снігові замети твоїх негараздів.
Однак, комунізм не прийшов у двотисячному році...
Та тут починається, власне, найцікавіше:
в тобі стрімко набирає обертів
барабан револьвера, кулі якого –
старі реакційні сили та ідеології...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640618
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.02.2016
Вдарило проміння ув очі, як світло в операційній.
Люблю яскраву сонячну погоду за те,
що навіть ті, хто не планував посміхатися –
робитимуть це у такі дні через силу.
Хай хоч і усмішки їхні будуть не справжніми.
І ходитимуть вони, мружачись, ніби зварювальники без масок.
Але такі миті бодай заявляють свої права на казковість.
І ти якось сам станеш поволі всміхатися
випромінювати внутрішні фаренгейти і цельсії,
освітлений зсередини, як великий кришталевий кухоль.
І навколо тебе ходитимуть такі ж кухлики.
Більші чи менші. З тонкими чи товстими стінками.
І сонце, як досвідчений бджоляр,
старанно розливатиме свій солодкий липкий бурштин
по всіх кухликах, не пропускаючи жодного.
Хіба що минатиме тих, хто сховався
за темними штахетами окуляр чи в буцегарнях квартир.
Та вони самі, свідомо чи несвідомо, обрали їдкий дьоготь.
Мені ж треба буде встигнути посмакувати медом! –
І я жадібно орудуватиму ложкою, наче ковшем екскаватора.
Але до вечора кухоль спорожніє.
Що робити з порожнім кухлем?
Заливати, як завше, високоградусним смутком?
Та ранок, ніби пихатий суддя, нікого з нас не питатиме.
На ранок всередині кожного з нас
булькатиме
густий молочний кисіль.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640052
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.01.2016
Якось один чоловік, що звався носієм Слова,
прокинувся в сезон дощів
і побачив за вікном натовп міщан у гумових чоботях.
Вони тупцялися у в’язкому багні,
прагнучи залишити в ньому якнайбільше
своїх найчіткіших слідів.
Але як не крути – сліди змішувалися,
стаючи суцільною мутною калабатиною.
Тоді чоловік виніс своє Слово на балкон
і звідти спробував донести його до людей.
Але люди не чули,
надто зайняті процесом залишання слідів.
Та й що для них вартувало те невловиме Слово?
Воно високо линуло до неба,
лише окрайцем черкаючи дахи найвищих будинків.
В той час як земним авторитетом лишався
вагомий, глибокий слід у драговинні.
І тоді носій замкнувся у своїй кімнатці
та взявся майструвати щось досі небачене й мудре.
Коли сезон дощів закінчився,
чоловік вийшов на центральну площу
розрівняв невеличку площадку на долівці
і полишив там Слово у формі чобота
з густо орнаментованою підошвою.
Через мить збіглася зграйка людей
і взялася навперебій вмочати словочобіт носія в багнюку.
Та Слово лише вигравало від цього,
лишаючи по собі безліч гарних чітких орнаментів.
Настав сезон посухи – і численні сліди від Слова
скам’яніли і стали тривалим нагадуванням
про його носія
для перехожих міста.
До наступного сезону дощів.
Доки шанси знову не буде зрівняно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639793
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 30.01.2016
Я – одна з твоїх мрій, відбрунькована з тебе свідомість.
Я – твій спогад, минувщина, зшита з нових декорацій.
Я – твій ніс, твої очі і вуха, твої "не всі вдома".
Все як хтів ти – існую, не в праві тобі докоряти.
Ти бажав це почути – тож слухай січневе рипіння.
Всотуй твердь під ногами й розжарені вуглики в серці.
Пий морози й вітри, води Гангу, Йордану, Ірпіні.
Смійся й злися, радій і гнівися, закохуйся й сердься.
Я – твій ніж для консерв, що зробив ти, аби відкривати
безліч істин щодня, щастя й смуток, глибини й вершини.
Поправляєш, розгладжуєш завше мене –
cвою семимільярдну з краваток.
Я – продовження думки твоєї, яке
чверть століття як розворушили...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639002
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.01.2016
Подаруй мені трішечки тиші,
не базікай так лунко, мій сусіде автобусний.
Подаруй мені трішки романтики,
дівчинко, позаду мене, не блюй так відверто...
Подаруй мені трішки казковості,
не хропи так натхненно, хоробрий вояко,
у цьому нічному салоні,
ніби вдруге наснилася битва тобі при Салоніках.
Мов хропіння твоє – то розірвані кулі й снаряди,
і усім пасажирам загрожує повна контузія...
Що ж, бувайте, кохані мої...
Маю вас полишати й пірнати в пітьму незнайому
без спорядження аквалангіста.
Стривай, брате вітре, не рвися так нагло
ув обійми палкі.
Хоча й нині мені вистачає цілком усвідомлення:
ти – лишень перепад атмосферного тиску.
Однак, чом так холодно? Холодно писку
в цю ніч, одержиму безсонням
моїх неспокійних автобусних друзів...
Ось такі пироги.
Ось така благодать.
Олл інклюзів.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636488
рубрика: Поезія,
дата поступления 17.01.2016
Народжуючись, щенята
виростають, стають собаками.
Котенята стають кішками і котами.
Корівки приводять телят, що стануть корівками.
Коли народився я – моя мати
принесла в руках папірець.
І я сам став тим папірцем, а він став мною.
Спочатку я літав паперовим літаком поміж хмарами.
Пізніше, батьки змайстрували з мене паперовий корабель
і посадовили його в глибоку глибоку калюжу.
Пливи, мій кораблику, тільки пливи!
За стернового хай править тобі мудрий вітер...
Щоразу, відправляючи мене в чергове плавання,
до щогли прилаштовували нове паперове вітрило.
І ось вже не десятки, а сотні таких вітрил
обліпили мене густо, неначе весняні котики.
Проте, під вагою їх плисти ставало дедалі важче і важче.
І настав той день, коли папірці,
замість того, щоб з вітром тягнути за обрій,
потягнули мене на самісіньке дно калюжі.
Пливи, мій кораблику, тільки пливи!
Потопившись, відроджуйся знов папірцем
в материнських дбайливих руках.
І струшуй з плечей своїх паперових
паперовий тягар
паперових вітрил,
паперове життя,
паперових людей,
паперову вуаль
з паперових очей,
мов пожовкле осіннє листя...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635076
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.01.2016
Сьогодні роздай все жінкам, раз на рік ставши вільним.
Хай стрибають з радощів курси валют ув обмінниках:
усмішка – за сукню, за шубу – гарячі обійми.
Ти – перемикач світлофору жіночої міміки.
Приймаючи вдячність жінок, – найціннішу з валют, –
в банкнотній пожухлості щедро купай їхні стопи.
Коли в твій ставок незамулені води ввіллють, –
в зіницях потоне остання захланна істота.
Для кого пресується в сховках покірний папір?
Для кого тягар накопичень вкривається пилом?
Віддавши жінкам все до нитки, живи до тих пір,
поки є волога. Хай з тебе й добряче надпили.
Сьогодні ти здатен на більше, ніж дати дрозда.
Весь рік набирався твій став – ледь тримається гребля.
Вхопи течію, а стоячу водицю – роздай.
Твій виток – із жінки, тож жінці віддатись – не гребуй.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633656
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.01.2016
На дверях ванної кімнати
зйомної квартири
мого вінницького колеги-поета Миколи
синьою, жовтою і червоною фарбою
товстими літерами
рішуче виголошені гасла: «ЛИЦО», «НОГИ», «РУКИ».
Ні! Поверх цих написів мають висіти
аж ніяк не махрові вогкі рушники квартирантів!
Поверх «ЛИЦЬ» мають висіти обличчя
усіх квартирантів, що лукаво кривили усмішкою
і нервово сіпали оком у цій квартирі.
Поверх «НІГ» мають висіти всі квартирантські ноги,
що боязко підгиналися, тремтіли з остраху,
ниючи від непосидючості в цій квартирі.
Поверх «РУК» мають висіти
нечисті, заплямовані гріхом, руки всіх квартирантів,
пальці котрих параноїдально тарабанили
в цій схвильованій квартирі.
«ЛИЦЯ» і «РУКИ»,
марно ви затуляєтеся одне другим,
ховаючись від себе справжніх.
«НОГИ», марно ви ниєте в нервовому очікуванні.
Лиця, вам не вистрибнути за незрушні чавунні маски.
Руки, вам не визволитися від мозолів та зморшок.
Ноги, вам не втекти зі світу оцифрованих усмішок
та двійкової щирості.
Ваша карма –
висіти на дверях зйомної квартири
і чекати на місцевого квартиранта,
мого вінницького колегу-поета, Миколу.
Ось він вже йде
і врочисто несе свою сонну посмішку у ванну,
аби вибілити зубною щіткою себе та вишкірені оголені зуби.
Аби щільно зафарбувати вас, «ЛИЦЯ», «НОГИ» та «РУКИ».
Аби позаклеювати вам роти, боязкі несміливі створіння.
І я би сказав, що у вас ще є шанс
та можливість докорінно змінити ситуацію.
Але пізно: дві сині прищіпки
вже обкрутили натягнутою між ними мотузкою
гачок напроти слова «НОГИ»,
аби не дати «НОГАМ» утекти разом «ЛИЦЯМИ» та «РУКАМИ».
Ні, не втекти вам від цих двох прищіпок,
бо вони – ваші милиці,
подаровані вам люблячими матусями,
щоб захистити вас, підперти ваші тіла своєю турботою
у скрутні для вас часи...
Ви всі на гачках, котрі глибоко вбиті у вас.
І навіть не надійтеся –
вони зовсім не для вішання рушників.
Виривайтеся мерщій з їхніх пут
і біжіть світ поза очі!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2015
А от тільки так взяти й подумати...
Доки я смачно вечеряю, доки гучно губами приплямкую,
віддаючись інстинктам, в обіймах звірячого апетиту, –
скільки натхненних поетів по всьому світові
ледве встигають в той час невідривно шкрябати,
друкувати, писати, комусь диктувати багатомільйонні ві́рші?
Доки я тут ретельно його пережовую,
цей коричневий, добре засмаглий кавалочок шинки, –
скільки тим часом катренів глибокого неба,
скільки поривчастих строф невловимого вітру,
скільки сліпучих праобразів мудрого сонця
викарбовується щосекунди нетлінним шрифтом
на тлі позачасся!?
Ці літери та слова
неможливо помацати пальцями,
так як можна зробити із цим дивовижним
шматком загорілої шинки,
котрий так і підстрибує з дикої радості,
прагнучи зникнути в темній голодній пащеці,
перемолотися в жорнах жорстоких зубів моїх.
А тим часом, багатомільйонна армада
витончених і натхненних поетів
дописує власні нетлінні премудрі рукописи
і схвильовані очі позиркують вбік, на годинник:
перерва, мовляв, колеги;
час вечеряти.
Ну а я витираю від жиру масні свої губи
об рукав засмальцьований,
темний, як думка злочинця.
Ручка. Папір. Влаштовуюся зручніше. –
Плямкання губ,
за вушима
багатомільйонне
гучне хрумкотіння.
А взагалі-то, жартую.
Я - сироїд.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629948
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 20.12.2015
Моя найперша залежність – не цигарки, інтернет або алко.
Губи повітря густе хапали – напівпритомні рибини,
шукаючи молоко матері, неначе бджоли – нектар фіалки.
Як снігурі між морозних вулиць – підмерзлі кетяги горобини.
Груди матері згодом підмінили цинічно на харчову гуму.
Високі бильця колиски – найперший строк, наука грати за гратами.
Немов голодний хробак, що в садку перетравлює листя на гумус,
думки насилу ковтав, у той час коли брязкальця гучно гаратали.
Другий строк. Гуркіт ніг і ложок. Запіканка, чай і молочна каша.
Щеплення покірності – непокірному і колективного – несвідомому.
Спільні іграшки з пластику, гойдалка, грип, спільні шмарклі та кашель.
Безтурботність у митях коротких – з родиною, ввечері, вдома.
Утретє бувши ув’язненим, вчився вірити книгам і числам,
Вуглик власного світу ледь жеврів, закопаний в норми і правила.
Десять років – лякливі голубки, що міцно в дитячих долоньках затисши,
відпускали із болем. Мов книги – самі обростали товстими оправами.
Четвертий строк їв роки звично – гарант суспільної мімікрії.
Вселяв думки полоненим, мовляв, без чергового з ув’язнень
всі попередні їх строки – марні. З натуги спина мокріла:
мов грізні грізлі, граніти гризли, не шкодували зубів, ясен.
Чотири кола пекельних пройдено, в думках – надійні підвалини.
Вселяли заново чітку мрію в уми збентежених арештантів:
«Тяжка робота = копійка чесна». З обличчя піт хлебтали піалами.
Пустили чортове колесо – і білкам бігти не перестати.
На успіх жереб – примхливий . Та й більшості око уперто мозолить.
Здається, й сонце – то мідна монетка, закинута високо вгору.
Повітря губи хапають. Довкруг – усе ті ж, що і я, мавзоли.
Біжать за обрій. Крізь сон чую – голос матусин зі мною говорить.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628849
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2015
Якось безцінне, вагоме слово
випало із голови поета,
задзеленчало і хтозна-де покотилося.
І понеслося собі, підхоплене,
виром бурхливих думок, поглинуте
враз бурунами стрімкого гірського потоку.
І піднялася з глибин пам’яті
темна брудна каламуть, донний мул
інформаційного смі́ття,
впереміж із риболовецькими сітками.
Але серед них те й робило, що губилося,
срібною чи золотою монеткою
слово потрібне, дорогоцінне.
Безцінне, вагоме слово!
З’являлося зрідка, пускаючи зайчиків
поміж брунатними перекатами,
поміж ревучими, ніби воли, порогами.
Спокій святий крадучи в опівнічного
сонного бідолахи-поета,
що зголосився на муки в цари́ні поезії,
і водночасся на всю її невимовну пір'їнну легкість.
І пірнаючи в цей одвічний оксиморон,
і замішуючи на обличчі
піт із пилом цієї дилеми одвічної,
з кожною миттю, з новою секундою
вкотре поет наближався до глибини,
де покірно вляглося монеткою слово,
що було́ якось випало
із голови поета.
Хапай, дурню!
Хапай і скоріше навтьоки!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627699
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.12.2015
Друже, стривай...
Ми багато чого ще в своєму житті не повинні.
Та у нас із тобою на пару попереду –
ціла неповинновічність.
Не вгризатись в щити б нам,
немов скандинавські берсерки-перевертні, люто -
спромогтися б натомість
на справжню доброреволюцію.
У краю благона́мірних війн
і тричі проплачених транспарантів
найубивчіше гасло для них
і найбільш небезпечний, загрозливий прапор -
це твоя непідробна усмішка.
Невинна дитяча усмішка! –
це твоя стратегічна зброя,
твоя головна магістраль непокори!
І коли ти лежиш,
захмелілий від пляшки «пале́ного» декадансу,
пригадай, на якій із невидимих війн
ти згубив головну свою зброю?
На якому моменті
сліпі променади нічними міськими дахами
осмілівши украй,
в темну прірву алей вже не раз підбивали зістрибнути?
Забуваючи вічне,
ти стільки прекрасного радо знаходив у смуткові.
Справді, скільки підступного градусу
в собі таїть насолода зневірою?
Не холодна нагострена шабля,
а тепле добро обеззброює ворога.
Та й чи ворог він, а чи заблуканий брат,
що забув, як і ти,
про усмішку?
Друже, стривай...
Надто впевнено знаємо ми,
чого дійсно в житті не повинні.
Що важить воно проти того,
про що ми таки
зобов’язані
знов
пригадати?
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626421
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.12.2015
Люди зі світляками в руках
ніяк не натішаться ними.
Тримають своїх світляків заворожено
перед собою, із благоговінням.
Пірнають в їх світло,
вмокаючи дружньо у нього нудотні обличчя.
Пильно вдивляються в їхні тіла –
яскраві, пласкі, прямокутні.
Мов намагаючись в них віднайти
втрачений сенс і знеболююче
проти поразок, невдач і водночас –
теплий, надійний прихисток.
Глибше пірнають в святі ореоли
на́вколо тих світляків і знов
крутять в руках, ла́со лапають, пестять,
подовгу із ними гуторять.
Ніби чекаючи:
раптом повідають їм світляки істину Світла.
Натомість щоразу об скло і каміння, бордюри й кущі
спотикаються.
Всесвіт в руках – близькозорий. Засліплює.
Глибоко в себе затягує голови.
Твердь під ногами
синцями про себе боляче, періодично нагадує.
Люди зі світляками в руках
впевнені, що безперечно відчули
з ними себе повніціннішими, більш цілими.
Сокіл завважує: шкіра Землі
збагатилась ходячими цілями,
густо встелилася Шляхом Молочним
бруківка залюднених міст.
Пестіть їх сенсорні груди, як вперше,
у світлодіодну їх шкіру залюблені.
Зирк: світляки повтікали із рук,
ставши вмить
ліхтарями й світильниками...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626218
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.12.2015
З кишені мого пальто від нудьги
визирає самотня жабка.
Періодично очі її,
мов дві свічки, життя запалює.
Чи то з підступних намірів
чи то з гуманних.
Так, все ж, із поблажливих. –
І з кишені мого пальто долинає
пронизливе дзеленькотіння.
Я підіймаю слухавку.
Тиша на проводі – жаб’яча музика.
Дооовго вона щось мені вповідає
на фоні емоцій та вигуків
дивнодалекої жінки,
яка
мій спокій кладе до валізи і
сідаючи хутко в авто свого голосу
мчить між пустелями тиші нас.
Ніч засинає. День прокидається.
Тишу кладу до кишені.
Жабка сидить на підлозі.
Наслухавшись вдосталь праправнучки з пластику,
сни її вдень береже.
Майже за́вжди
такі ж мовчазні, такі ж хо́лодно/кро́вні
й водночас такі неосяжно далекі –
дрімають
пластмасово
жабки...
Жабки в кишенях ночі –
легкі й водночасся свинцеві
їх ноші.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625804
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 03.12.2015
Коли іде запекла суперечка між двома правдами за те, яка з них більш правильна і достовірна, коли кожна агресивно і фанатично доводить свою зверхність і правоту - в кінцевому рахунку жодна з них не зазнає істотних змін. Кожна залишається при своїх амбіціях, анітрохи не поступаючись іншій, не прислухаючись до відмінної від власної (і єдино правильної, на власну думку) позиції.
Лиш одиначка істина тихенько стоятиме між розпеченими, палаючими від гніву правдами і іронічно хихикатиме у свій маленький дитячий кулачок.
Сміху цього обом правдам не почути, бо його заглушає здійнятий ними ж ґвалт. Істину цю обом правдам не побачити, бо засліплені курявою і запльовані пінистою слиною з ротів, яка пішла в якості аргументу на тривалі марно витрачені години безплідних суперечок.
І ще довго та безуспішно вони, глухі та сліпі, мацатимуть істину жадібними пальцями, як старці з притчи "Про трьох сліпців і слона", відкриваючи її для себе у формі все нових і нових фрагментів - то за вухо сіпатимуть, то за ногу обійматимуть, то за хобот чіплятимуться.
Але як зібрати воєдино розрізнені частини цілого, якщо не маєш надійного цементу?
Як можна скласти пазли в цілісну картинку, якщо ти - безвільний актор, цілком захоплений емоційною грою і з головою занурений у власну роль, а не відсторонений глядач в залі?
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015
Він – пихатий писака,
бульварний філософ,
що звик фанатіти по «раціо».
Він вважав себе чи не найкращим з поетів.
Він – Бог, ну а решта – прочани.
Його вірші – обрізки таланту,
який пережив не одну операцію.
Ампутацію, власне, душі та надриву.
Швидке хірургічне втручання.
Душу ви́різали нахабно,
із коренем вирвали з віршів обценьками.
Душу вигризли хвацько зубами,
підтяли сокирою, ніби смереку.
Душу пазурами вицарапували.
В жилах скальпелі весело дзенькали.
Мов призахідне сонце, тікала за обрій душа,
доки в тілі не смеркло.
Разом з нею й пихатий писака тікав.
Біг від себе у люди. Біг по́хапцем.
І злочинно ховав рецидиви душі
під тунікою термінології.
Бродять вірші бездушні –
сліпа данина безнадійній поетовій похибці.
Кожен вірш втратив бога в собі
і розгублено
звивини тер монологами.
«Де? Навіщо і як? Із чийого веління?
Куди тепер в світі податися?!»
У творця – у писаки пихатого –
збилася стрілка серцевого компасу.
В голові переплуталися полюси,
всі релігії, мрії і дати всі.
Олівець стрімко ковзнув папером,
вбираючи аркуш у шати із комплексів.
Він – палкий віршороб.
Він – ще той правдоруб.
Ще не бачений світом, не чуваний.
«Розум – понад усе, провідний путівник.
Ба, невиправдано і запа́ристо
у томлінні і млості душевній шукати слова
від яких би очуняли…», –
Так писака собі міркував,
а з грудей
пробивався настирливий паросток.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622247
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.11.2015
Вимагаючи від
бешкетників
бути в усьому завжди бездоганними,
вимагаючи від
прозаїків
стати, будь що, видатними поетами,
помічав, що й без цього їх усмішки щирі,
серця ж – заливаються гаммами?
Знаєш… зовсім не обов’язково, аби
їхні мізки в теорії петрали.
Їм знайомі також польоти, повітряні ями,
та в них свої позначки.
Вище, нижче – чи в тому є істинна суть,
аби мірятися висотами?
І коли хтось із них
своє серце в долонях тобі принесе – в депо закинь
пил амбіцій пустих.
Добрих справ по тобі залишилася б хоч одна сота.
Часта здобич борців і критиків – орди нових ворогів і діагнозів.
Ідеал – це ковток отрути, це яблуко, що починає червити.
Бути правди гарантом – це стригти сліпих,
втім, невинних у цьому, агнців.
У той час, як життя «взуває» тебе.
І ще добре, якщо в черевики…
Настрижешся отак удосталь,
шлях істини вимостиш пастві – аж піт бере!
Важко бути взірцем,
бо засапана ціль з переляку лишила сліди на...
на задвірках душі.
І Хоттабич утік на холодний, віддалений Шпіцберген.
Вимагають – сліпці. Бо напроти, найперше, –
жива, непідробна
Людина!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621386
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.11.2015
«Аптека», «Продукти», церкви, кандидати у мери.
Заправки, зупинки, маршрутки, базар, перукарні.
Кіоск «Свіже м’ясо» – жертовник прадавніх шумерів.
І написи «Петя – козел», та «Ісус» на паркані.
«Аптека», «Горілка», «Аптека», «Цигарки», «Аптека».
Фаст-фуди, кав’ярні і їсти і їсти і їсти!
Міські схарапуджені натовпи – орди ацтеків,
а морди з бігбордів – іспанці епохи Конкісти.
«Юрист», «Адвокат», «Готівкові кредити» і банки.
Приватні, ощадні відділення «щастя» та «волі».
Міняти, платити, складати, плести, дерибанити.
І бігти: праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч.
Студенти, бомжі, лікарі, водії, будівничі.
Чинуші, бухгалтери, менеджери, консультанти.
Край хутору хатка дрімає – остання дзвіниця,
остання фортеця, святиня.
Хоч пан, хоч султан ти –
тебе виглядатиме завше бабуся Орися –
дитинства твого вартовий, мудрий бібліотекар
степів і усмішок твоїх.
Бийся! Бійся! Борися! –
«Аптека», генделик, «Аптека»,
«Надгробки», «Аптека»...
Городина, яблука, груші на ряднах веселок.
Садиба, що мліла від звуків твого чавкотіння.
Єдині, хто в серці ніколи не зраджував села,
ви з вітром птахами здійнятися в небо хотіли.
Обжита? Навряд чи...
Змертвіла (!) міська ойкумена
мутніє. Бабусині очі, прозорі, як вікна,
сміються до тебе: «Внучатко моє,
яке ж ти у мене кумедне!»
«Аптека», «Продукти», «Аптека» (?). –
Дурня несусвітня…
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619654
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.11.2015
Чекайте на лікаря – все має бути предобре,
(не має морального права по-іншому бути).
Танцюйте на смертному одрі палкі пасадоблі.
Задобрюйте небо – за бутлем націджуйте бутель.
Хай хлеще венозні дурмани хмільний вседержитель.
Хай п’ють бородаті апостоли пійло жертовне.
Щоб тільки серцям до сивин і до лисин дожити.
Життя – як метро.
Не кінчалися б тільки жетони.
Хай нудить в монетному вирі уми ескулапів.
Хай диво – безцінне, та був би вдоволений страдник.
Лишень, контролере небес, не спиняй ескалатор! –
Нехай і затисли з боків громіздкі балюстради.
Хай душить зусібіч ярмо золотих прейскурантів,
як жирна претензія світу на душі, аби лиш
покірних продовжили милувати і карати.
І щоб не раділи за їхнє здоров’я, а бились.
Чекайте на благо.
Земна ескулапоповинність,
на подив Єгови, давно – не васал сатани і
вишкрябує слово «плати!» на земній пуповині,
чий вигляд змарнілий, мов плід,
попелицею висотаний…
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618948
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.11.2015
Втерши носи сікорським та магелланам,
що стерновими стихій палко марили стати,
линуть, величні і крихітні, маги лану
ввись на шовкових мереживних аеростатах.
Всі пілігрими, подих затамувавши,
вклякли на місці – понурі, німі дилетанти.
Розчленувати на часточки атом не важко –
важче лиш мрійникам, власне, до мрій долітати.
В небо летять пілоти осінніх прерій.
Вітер свобод обдуває серця павучі.
Що їм щоденних марнот і дрібниць перелік?
Як описати безкрай тим, хто звик до «повужче»?
Линуть до хмар павутинні летючі голландці,
хоч і народжені повзати в листі сирому.
Втім, і павук може бути у небі галантним.
Божим створінням літати дано безсоромно.
Воля – стара кочівниця в руках товстосумів:
де відірве полохлива юрба – де наліпить.
Боги земні за месіями згорблено сунуть.
Як і раніше,
замріяно
степом кружляє
лиш "бабине літо"...
© Cаша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618395
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.11.2015
Він пішов би в газету – спецкором, до школи – істориком.
Він би з хлопавки се́рця трусив серпантинами настрою.
І без кавових буднів, прокурених п’ятниць з вівторками
дні ховали би пазурі, лащились ніжно й пухнасто...
Він не крав би, не коїв би злочинів, не убивав би.
Засівав би веселками й зорями прі́сні обличчя.
На бруньки переваг в домні помислів плавив би вади,
з бідарями за вдячність обходячись тихим: «Облиште».
Втім, не шарпали спину Землі б тоді ноги жебрацькі
серед мас безкоштовних лікарень, крамниць і базарів.
Він ходив би туди, щоб не все – необхідне забрати
під здивовані ґвалти світанків і гомони зарев.
З безоплатних квартир в безоплатні автівки, трамваї
світ щоранку стрибав би за покликом серця та мрії.
На заводах, ув офісах, вишах робота тривала б,
доки б очі не брала в полон чарівна очамрілість.
Світ зірвався б тоді з ланцюга без прину́к, ієрархій
і злочинно пізнав би, як з мірою жити, в достатку.
Він сумлінно б робив свою справу, як поні й мурахи,
і динаміку війн поступово довів би до статики.
Ну а поки прокурені ранки, їством переповнені,
залишають його очевидцем бомжів та стагнацій –
всі вони, скуті слабкістю, боряться із перепонами,
що зробили для себе самі, щоб гучніше стогнати...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2015
Павутиною тріщин змережані принципів стіни.
Кожен прагне лишити на них свій безпрограшний слід.
Власний шлях на фундаменті досвіду,
ба навіть, хибний – але самостійний!
Краще йти манівцями від стада, ніж бути в числі;
лобом битися: впертість цапина прорубує вікна.
Хай не вірять!
Невіра – теж віра. Але для слабких.
Примхам радників (хай хоч і тричі досвідчених!)
вільна душа – непідзвітна.
Вкриті гулями, сиві лобища,
однак,
не досвідченіші
за лобки.
Давня звичка – мотати на вус і складати в шкатулку,
з наречених робити приречених змахом руки.
Від отрути всевладдя порадник мутує
в гидкого, потворного Ктулху,
що поклони йому відбивають старі моряки.
Чорноризники гупають в двері, колотять у стіни.
Храм душі, мов будівля під знесення, важко двигтить.
Нелегка, часом, ноша аскета,
що шлях свій і ціль
обирав самостійно.
Та нестерпніше –
під каблуком настанов
від незміреної
ваготи.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2015
Знову замашки золотоординні
в топку претензій підкидують силосу.
Булькай в грудині, болото гордині –
тільки не довго тобі залишилося.
Хитра гординя – то вправний рибалка.
Гострі гачки загарпунюють рибу і
годі звиватися й пута рубати,
битися боком об кожну із вибоїн.
Ліску послабить відмова від ролі.
Жертва – незгодний постати господарем.
Хай риболов зазирне у відро і
там порожнечу намацає з подивом.
Зблиснуть гачки його осиротіло
голою сталлю невдалого вилову.
Світ пропонує смачне асорті. Ло-
жки мрійників лізуть Творцеві у звивини.
Свій варіант в мішанині строкатій
вибрати – справа, однак, не з легких, але
ґазду становища не застрахати.
Навіть несхитністю.
Навіть під кителем.
Буде поразка лиш тим, хто зневірився,
заздалегідь скам'янів в позі страуса.
Тільки хирлявий приваблює віруси.
Сильних із прірви витягує траверса
вдачі та істинного життєлюбства.
Звісно ж, на подвиг не кожен спромігся –
сублімувати в собі досвід людства.
Страхи до змін і не мріють про мікси.
То́му ж, хто ширше весніє і ніжиться,
хто розчепірив защільні гардини,
встояти б тільки на двох
із незрячим,
що, мов акробат, балансує на ніжці,
не спокусившись пірнути
в болото
гордині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613100
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.10.2015
Взявши в зашморг владного контролю,
до стіни припнула купу кволих душ
ржа турбот,
надмірної любові,
із котро́ю
старці все життя воюють, змолоду.
Зазирни в обличчя катувальниці.
Не лякайся рідних і знайомих рис.
Так...
Не завжди ріка життя –
суцільний
перекат овацій.
Часом, бистрина підхопить –
сильна, гонориста.
Хибні почуття, пастеризовані
хитро опановують заблуканих.
Вираз благочинності приймає пастор ззовні –
хижаки ж ховаються за лу́ками.
Попід себе душі підминає тиск
тих, «що знають краще», «вже досвідчених»,
що рецепт виписують:
«Як жити, щоб не маятись.»
Спробуй – не послухай мамцю й вітчима!
«Щастя треба – як і ліки – дозами.
Строго, із дотриманням пропорції.»
Ризикуєш бути вмить зачавлений бульдозером
за непослух.
Глянь – роки проповз чиї?
Досвід чий, мов айсберг, в пам’ять врізався?
Всі під Богом ходимо ж – божани ми!
На подушці хмар, Творця посунувши, вгорі засядь:
глянь, де ти, а де твій рай з бажаннями.
В зашморзі всевладного контролю,
річка долі – тухле водосховище.
Заглушає тиск порад,
мов скрегіт оркестровий,
почуття.
Відлунням вслід
в серця́, як вовк,
доходить
щем.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612652
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.10.2015
Ніхто, не збезчестивши, не зачепивши нікого,
відтак, і не глянувши, не посміхнувся нікому.
З малого бешкетного мрійника
так і не виріс великий Нікола.
Ніхто не дізнався, що десь мироточать ікони.
Між іншим, немає й ікон – як і тих богомольців,
що з їх мовчазного веління іконам кровити.
Немає людей – а відтак і думок, і емоцій.
Немає жебрацтва, пророків, месій та провидців.
Творець не жбурляє планети з могутньої пращі,
бо вакуум – неук, – ба навіть, не грав на кларнеті.
А отже, і Сонця не треба. А може...
А може, воно і на краще?
Немає планет – з ними й воєн нема міжпланетних.
Ніхто не спитає ні в кого: «А як перенести
беззубе, беззоряне шамкання вбогих ночей?»
В каміні не плавив на олово
жменьку солдатиків
спритний Ернесто
з великої, дещо зухвалої, літери «Че».
Ніхто і нічого нікому ніколи не винен.
Де взятися серед похмурих пустель боржникам?
Зіяють пустими екранами й шпальтами
свіжі, безликі новини.
Бляшанка не бавиться руслом ріки –
бо ж ріка...
Її не існує. І мишею сумнів прокрався:
чи часом Творець не зневірився в силі думок? –
Десь нидіє в ліжку,
невироблений
і у собі невпевнений, красень,
підставивши вістрю апатії маківку,
наче покірний Дамокл.
А й справді – слухняними робляться ризики шансів,
задушені страхом, як люд повоєнних варшав.
І світ спорожнів... Та чи є в тому задум –
ховатися зрадником в шанці?
Мовчанка. На аркуші лиш проступає,
мов привид цибатий,
скелет
вірша.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611389
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.10.2015
Цнотлива та, якої ніхто не домагався.
Публій Овідій Назон.
Спочатку була думка. Дія – потім.
Коханкою прийшла – рішуча й гола.
Життя – не боротьба чи гра у покер.
Життя – чутливий слух, – не владний голос!
Життя – це мовчазне покірне горло,
яке до дна слухняно все ковтне, що
заллєш у нього ти, або нагорнеш
з думок, що по коліна в колотнечі
загрузли, наче голуби в багнюці.
Копійки варта доля боягуза.
Від гніту лиш невдахи вдвоє гнуться.
А сильний –
в’яже волю в пружний вузол.
Мечем рубай! –
Та дух його гордіїв
не випне сталь могутніх жил назовні.
Він гордий тим, що розум,
не збезчестив голу дію –
цнотливу серцем дівчину,
оспівану Назоном.
© Саша Обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2015
Вік за віком вистрибує з рук,
як сполоханий жайвір.
Пролітають епохи, мов зграї сліпих глухарів.
Ось – людину під руки ведуть.
Ось – її наряджають.
Ось – заможні пани, жебраки, шинкарі, лихварі.
Приміряючи ролі, шалений і збуджений натовп
штовханину годує новими й новими людьми.
Глядачів і акторів неважко, однак, розпізнати:
хто в болоті – той блазень;
король – той хто душу відмив.
Прогорнеш за століттям століття, мов учень – підручник.
Від тотожностей, згодом, нудьга до печінок доїсть.
У повторах зніматися – звично, комфортно і зручно.
А протест – це багнюка, в якій скам’янів дадаїст.
Хай кружляють сценарії драм заколисаним світом,
очманілим від злості й дешевого бирла проблем.
Благочестя – єдиний, вцілілий, безпристрасний свідок,
як старий монастир проганяв молодого Рабле.
Не спинити безумний, розгнузданий лет каруселі,
доки танець по колу триває під марш дежавю.
Хоч думки не на місці – епо́сі нових переселень
передують дивізи: «Дійду, досягну, доживу!»
Дужі плечі Сізіфа обтяжує шквал контрибуцій.
Поряд з мудрістю, впертість незрячого – вбогий протез.
Годі боязко всесвіт вивчати, як з вікон прибульці.
Чуєш? – В клітці душа,
непочута ніким,
перетворюється
на протест...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609518
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.09.2015
Закопую труп
негативного способу мислення,
ховаю у вогкому ґрунті хиткої минувшини.
Волоссям веселих вістей
заростає
старечої слабкості лисина.
Зійшла шкаралупа з думок та емоцій нелущених!
Порепалися перепони,
принишкла пересічність,
розтанула перед обличчям свободи думок.
Просіяла страх і непевність
любов моя
в решеті.
Забулькав казан.
З димарів сірих звивин
пробив сиву стежку димок,
щоб обухом істини бити, гамселити в дзвони.
Будити сомнамбул, полохати ніч та сичів.
Тягнути убогих за межі –
не ті,
що нібито – межі дозволеного,
а ті,
де з шаблонності лімфа уяви сочить.
Крізь пальці на землю просипались
крихти крупи сатир. –
Гвоздики рум’янцем припали чимдуж до кісток
злиденного мислення,
щоб переможно
їх сутність як слід покопирсати,
пірнувши у їх океан,
як прудкий батискаф
Жака-Іва Кусто.
© Саша Обрій.[s][/s]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609198
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2015
Полюби себе.
Полюби себе.
Полюби себе,
як до цього ніхто і ніколи тебе не любив!
На плацдарми душі лиш десанти любові висади.
Покори водолазами віри
в собі
потаємні, найглибші з глибин.
Полюби всіх людей.
Полюби всіх людей.
Полюби всіх,
бо вони – віддзеркалення щастя і болю твого.
Ти і люди – єдине. –
Святі, не святі і убивці.
Ти – сірник,
що підтримує спільний всесвітній вогонь.
Полюби творця.
Полюби творця.
Полюби творця.
Полюби його навколо себе й прийми у собі.
Годі пташкою в клітці об пруття невидиме битися!
Світ – не клітка.
Він ширше в стократ, ніж ліси,
що грудьми огорнули Сибір.
Полюби свій світ.
Полюби свій світ.
Як полюбиш світ, –
він розквітне в тобі, мов бузок, фіолетовим сном.
Ти – лиш крихітна квітка,
брунатний бутон
в незліченнім розмаї пахких суцвіть,
що розкриється світові,
тільки повіривши в диво,
що зветься
весною.
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608136
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.09.2015
Всередині думка тріпоче,
немов там
кружляють круки в карколомному оберті.
Крячуть круки,
та натомість німота
блудних боліт
із птахів ліпить роботів.
Сохнуть болота, людьми розсипаються.
Натовпи гнати в мовчання – мистецтво.
Навіть якщо запірнеш в роси пальцями –
тут же охрестять дивацьким естетом.
Хоч ніби юрба й не мовчить:
белькотінням
подразнює тишу і сипле патяканням. –
Зерням порожнім сини захотіли
всіяти ниви думок: ось подяка вам!
Марно! Не зійде прамудрість із висівок.
Гірко ридаючи перед оравою,
небо над степом із докором ви́сіло
й розпачем погляду натовп дірявило.
В хмари, як в сіно, що штрикають рожнами,
гучно впивалися ратища блискавок.
Зерна ж, які ще були не порожніми,
в небо тягнулися, зрошені бризками.
Думи росли, проростали у вічність і
переплавлялися у моноліти.
І марив новий Леонардо Да Вінчі
майбутнім із посмішкою
Мони Лізи.
Оракули Знань вели Братство Незрячих,
крутили з круками в шаленому оберті
і сліпоту їх топили у мряці,
як тільки «ніщо»
закрадалося змієм
в покірні думки і нутро братів...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607788
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.09.2015
Бачиш серйозну, надуту личину,
що бусурманно пильнує з люстерка? –
Десь ізсередини думкозлочинець
шлях прогризає назовні.
Істерика
соком томату обличчя заляпала:
«Звідки він взявся? Що хоче від мене?!»
Серце у грудях тріпоче залякано:
«Най би скоріш та личина відмерла!
Нащо закони руйнує усталені?
Хижа тварюка! Мерзотник ворожий! –
Вуса сердиті позичив у Сталіна
і на нутрі, мов на гущі, ворожить.
Хочеться спокою, телебазікання.
Думку, снодійним новин нагодовану,
хочеться вкласти у ліжко.
Ба! – Зіпхано
з ложа її, наче в’язку із дро́вами.
Грубо розбуджено.
Спокій спаплюжено...»
Думкозлочинець не спить – він вичікує.
Рано чи пізно у вогкість калюжі він
вниз головою втокмачить
вночі, коли
думка – лінива, слабка і оббріхана –
очі натомлені стулить повіками.
Дати б їй ще на горіхи...
Та тут
не обійтися горіхами:
вітер прозріння
гармидер непотрібу
з вікон засліплених викине!
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2015
Колись... Дуже давно... Дуже далеко...Десь за обріями свідомості, за горами буденщини існувало казкове місто, населення якого цілком складалося з поетів – Поетоград.
За містом височів густий незайманий ліс, рослинність якого утворювали слова - Словоліс.
Щодня багато хто з поетів приходив до лісу за натхненням і спилював при цьому десятки слів за один візит. Таких пройдисвітів прозвали літературними браконьєрами.
Добуті колоди вони несли до міста, де будували собі з них чарівні оселі – будящі будинки.
Окремі слова-цеглинки ліпили в блоки – рядки, рядки – в строфи, що були стінами, а вже самі строфи – у вірші, які і були тими самими будинками.
Якось у гості до поетоградівців завітав мандрівний поет з іншого краю. Він був захисником лісів і добре знав про існування цілих словоповалів, що утворювалися в процесі видобування слів поетами-мародерами. Звісно, шукач музи прибув до чергового міста, аби попередити його населення про скорочення площі лісів, що йшло стрімкими темпами, за рахунок варварства невігласів у поезії. Так як в кінці кінців це могло би призвести до невтішних результатів. І слова, як вид, могли би просто зникнути з обличчя їхніх земель.
Мандрівник же пропонував колегам по перу, як альтернативу, самотужки вирощувати і множити чисельність слів, створюючи цілі насадження, а також лісогосподарства, продукція яких слугувала би будівельним матеріалом для внутрішнього світу поетів та захищала би природні словоліси від розорювання та винищення.
Гість, що завітав до Поетограду, був за фахом словоаргономом та словоселекціонером. Професія його звучала гордо і благородно: Садівник натуральних слів.
Окрім виведення неологізмів, він також не забував і про збереження, культивування рідкісних видів слів та архаїзмів. Доволі часто укладав цілі заповідники слів – Словники, дбаючи про генофонд слів, які мають залишитися в наявності у спадок для майбутніх поколінь поетів.
Справа в тому, що існував і гармонійний, споконвічний шлях отримання розсади. Найприродньо з’являлися слова, виплекані в глибинних теплицях поетових сердець. Саме по собі розуміється, що не всі майстри пера продукували довершені, гідні поезії, шедеври. Звісно, що в усі часи плодилося багато бур’яну та штучного сміттєслів’я.
Але Садівник передбачив і цей момент. Він перший сконструював і побудував сміттєсловоперероблювальну машину. Вона розкладала увесь словесний непотріб на прості сполуки – букви, склади, корені, префікси, суфікси та фонеми (найпростіші звуки).
Найпростіший будівничий матеріал був насінням, зернятками мови, які він роздавав добрим людям або саджав сам у родючий мовний грунт, в надіїї отримати гарний, довершений врожай.
Але його заходів по захисту слів було недостатньо. Ситуація вимагала від Садівника кардинальних, рішучих дій. Він довго ламав собі голову найфантастичнішими планами та проектами, але все ніяк не міг дійти згоди з самим собою – заважали постійні сумніви та непевність щодо ймовірних шляхів вирішення проблеми.
Отак одного разу ішов Садівник уздовж великого старезного словолісу і зненацька на дорогу йому вибіг маленький блакитноокий, білявий хлопчик. Волосся в нього було схоже на велику пишну копну свіжого сіна, яку нанесли веселі косарі одразу після жнив. Хлопчик нічого не мовив і кивнувши головою мандрівникові побіг углиб лісу. Садівник інстинктивно рвонувся за юним дивом та у зник густому гіллястому череві лісу.
Не знав, скільки так біг, чіпляючись за могутні віття слів-старців, що немов не хотіли пускати його до своїх темних таємниць. Чи то годину, чи вічність. Здавалося, старці ретельно віками приховували свої скарби мудрості від непроханих гостей у цих досі ще ніким не звіданих глибинах.
Аж ось вузька стежинка привела подорожніх до товстезного крислатого Дуба, який, здавалося, заплутався своєю буйною сивою кроною в перинах неба. Земля під ними задрижала. І врешті решт Дуб заговорив першим: «З яким проханням прийшли до мене, добрі люди? Слухаю вас.»
Садівник ніби забув усе, про що думав до несподіваної зустрічі з хлопчиком. Про всі проблеми та думки, які любив пережовувати та пересмоктувати у своїй киплячій ідеями голові. Здавалося, що все це перемішалося в його жбані та перетворилося на в’язкий молочний кисіль, що неприємно бовтався та не давав зосередитися на лаконічній, точній відповіді. Аж раптом немов блискавка прошила Садівника – в голову повернулася думка, яка так довго мучила його. Вона вперто почала розгрібати довкруг себе неприємну, густу жижу хвилинного остовпіння та боротися за життя, випливаючи на берег здорового глузду та ясного розуму: «Глибокошановний Дубе, я вже котрий рік підряд борюся за збереження усіх словолісів у межах наших поетичних земель. Але всі мої старання марні, бо зводяться нанівець настирністю літературних браконьєрів, поетичних варварів, які не цінують слова і поводять себе з природою, як ненаситні, сліпі споживачі. Що мені робити, Дубе-батьку?»
Дуб заскрипів своїм огрядним могутнім тілом і промовив: «Благу справу робиш, добрий чоловіче. Але не матиме вона успіху, доки не зрозумієш одну просту істину. Слова неможливо знищити. Передаються вони з вуст народних з покоління в покоління, утворюючи собою безцінну скарбницю народного духу і мудрості. Це незнищенний генофонд, який завжди зберігатиметься в потаємних сховищах народної душі. І доти існуватимуть слова, доки світ стоїть. Нехай і забуватимуть їх діти, нехай і будуть спилювати їх вороги та свої ж – вони литимуться з відкритих сердець поетів знов і знов. І поети самі дивуватимуться тим фактом, що не відатимуть, з під якого кресала буде зароджуватися невловима іскра народної мови. А потім ця іскра одразу ж переростатиме у вогонь, що стрімко поглинатиме порожнечу у їхніх очах та народжуватиме нові чудернацькі вірші, нестиме їх у народ, та відроджуватиме слова із небуття. Тому не жалій слів для поетів. Вони – одні з небагатьох, хто ладен зберегти їх та передати майбутнім поколінням, несучи їх у будящих будинках свого внутрішнього світу, зберігаючи від негод – градів, буревіїв, лісових пожеж та посухи – та даючи їм нове життя у своїх віршах. Словоліси чують мелодії віршів-осель, збудованих поетами у своїх поетоградах, та натхненні ними, зростають більш стрімко, даючи нові молоді пагони словесної порослі. А ті у свою чергу своїми маківками тягнутимуться у височину, створюючи для поетів благодатну тінь, затишний прихисток та натхнення.»
День поволі доходив кінця. Садівник з хлопчиком вже давно вийшли з лісу і довго ще енергійно гуторили про щось, тільки богові відоме. Чвалали стежкою, яка пірнала у стиглі пасма ланів та втікала далеко – поза обрії свідомості і зникала десь у синьому серпанкові, поза горами буденності...
А блідолиций Місяць, що проводжав подорожніх, ще довго місив зіркове борошно у діжці неба і ліпив із нього все нових і нових поетів...
© Саша Обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603202
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2015